Гальфдан В. Фрайгоф «Любий Ґабріелю»

У бібліотеці тіла лише очі володіють більшою, аніж руки, інформацією про наше життя. Але їх не вдається прочитати так само, як руки. І якщо Бог приступає до нашого смертного одра, то, я певний, Він хоче насамперед поглянути на наші руки. І тоді всміхається або засмучується, бо ті письмена неможливо стерти, вони – щоденник, який ми пишемо усе своє життя, і за ними нас судитимуть.

Дехто вірить, що руки – це готові книжки, з якими ми народжуємося; двотомник (бо рук дві), у зморшках і складках якого наше життя було записане ще до того, як ми почали жити; довідник, в якому вичитуємо, хто ми, і допитуємося, що ж з нами буде далі. Але це не так. свої довідники ми пишемо самі або життя пише їх за нас, день у день, аби нічого не забути, щоб кожна кривда і кожна ласка були зафіксовані й залишилися у пам'яті. Так на твоїх ступнях зостаються відбитки кожнісінької піщинки чи ворсинки м'якого килима, яким ти ходив, кожнісіньких дверей, які ти відчинив ударом ноги; а відбитки кожнісінької квітки, монетки чи ґратки, за які ти брався, залишаються на твоїх долонях.

І саме тому так добре триматися з кимось за руки: тоді вони діляться своїми історіями.

Горе – це мудрість. Горе – це минущість життя і проминальність часу, те, що могло статися, але не сталося. Горе – це безпорадність. В оселі горя є місце для всього. У господі горя й затишно, і самотньо. Горе як вітер у руках і вода у жмені. Горе тихе. Горе шанобливе. Приходить і відходить. Але ніколи не зникає назовсім. Не стає лише речей, коли вони зникають. Горе нестерпне, Ґабріелю.

Не завжди все треба бачити й розуміти. Іноді треба просто сприйняти за даність. А ще іноді треба вчинити так, як ти порадив мені одного разу, коли я намагався поговорити про щось для тебе неприємно:

• Ти не можеш просто віддумати цю думку?

Людям, які живуть над морем, у лісі тісно.

Істина непоступлива, вона брутальна, мов крига та сталь, вона не знеболює, як інші наші уявлення, хай навіть неправдиві.

Уяви собі, що весь світ – це церква, храм. Тоді байдуже, де саме ми перебуватимемо – в Африці, на пляжі чи вдома, – усюди матимемо розраду й довіру.

Мова – це все. Мова дає імена речам, якими ти відтак можеш користуватися.

Ця земля затята, вона здолає будь-який опір, стримає будь-який натиск, тому що безмежно відкрита й оголена, а значить – нездоланна й непереможна. Ця земля непостійна, вона змінюється щогодини, з дня у день, і водночас – гнітюче одноманітна.

Уривок із книги: starylev.com.ua