Ольга Герасим’юк «Я повернулася. Люблю»

Життя – це квест. І я би радила не просто мчати ним, як оглашенний, змітаючи по дорозі до мети всі бордюри, а вдивлятися у знаки й орієнтири, вчитуватися в усі нібито випадкові написи й нібито афіші. А ще – обв’язково забігати на пошту й посилати барвисті конверти з цьомами всім, хто чекає тебе, приклеюючи щоразу марку саме з того світу, села чи лісу, де ти проїжджав. Щоби ті, для кого ти важливий, за цими підказками могли складати карту твого лету й вести тебе по радарах. Бо тільки це тримає на світі й не дає зірватися з різьби. У цьому квесті не буває дрібниць.

Поспішати – це чисті збитки й змарновані можливості…

Хочеться, щоби в усього знайшлося минуле. Щоби ми дописали перервані силоміць біографії. Нам треба начищених до блиску полиць, треба оживити в пам’яті справжні імена. І щоби пахли живі квіти біля підніжжя… Щоби пахло. Щоби було красиво.

Подорожі дають можливість поглянути на все своє життя так, ніби сидиш у кінотеатрі, і воно йде на екрані – і видно, що все, чим живеш, складається з очікування. Усе життя – велика черга.

Радість, якщо ви її конче захочете, спочатку трохи пограється з вами, як із мишею. Але будьте терплячими! Вона мишей не їсть.

Час змінив нас усіх, переставив у нашому домі столи й шафи, пожмакав лиця, настукав по головах бомбами й поміняв імена…

Бог показує «на пташках» – коли в тілах заворушилися якісь лоскітливі потоки, це ваш час, не озирайтеся навколо – придивіться до того, хто валяється поряд. Цілком можливо, що він може згодитися для життя в любові до гроба… Ні трапляються й помилки, звісно. Але хіба хтось давав гарантію? Всі книжки й усі драми на світі – про ці помилки. Бо хто сказав, що любов – це точна наука? У ній взагалі немає жодних правил. Лише насолода і трепет. Їх вистачає на все життя згадувати, коли бредеш опісля всього світом зовсім самотньо…

Адже жоден психіатр нічого не може зробити з тим, що ввійшло у твої гени через крик тих, кого страшно звели зі світу там, де ти в нього прийшов… Він пробирається в тебе через легені, коли вдихаєш цей світ.

Я засуджую дискримінацію осені – якщо вдуматися, то без її меланхолії та раптових протягів у душі людина приречена на цілковите засліплення. А перший дрібний дощ може остудити твою зухвалу посмішку героя курортного роману, сипонувши мокрим холодом просто межи очі, щойно ти вистромиш писок за двері. Лише перший осінній вітер шарпне за полу так, що з лоба тобі нарешті злетять окуляри для читання – і ти тепер роздивишся все, що вдалині. А там – Боже милий!..

А там – осінь, мій милий, осінь.