Рута Шепетіс "Поміж сірих сутінків"

Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав мамі щось, зробивши жест головою. Мама зірвала з шиї бурштиновий кулон і сунула його в руку енкаведистові. Йому, здається і цього було мало. Мама й далі говорила щось російською і дістала з кишені пальта кишеньковий годинник. Я знала цей годинник. Мамі від дістався від батька, і на його золотій кришці з другого боку вигравійоване його ім’я і прізвище. Офіцер схопив той годинник, відпустив Йонаса і почав кричати на інших людей.

Ви коли-небудь питали себе, якою є ціна людського життя? Того ранку життя мого брата вартувало кишенькового годинника.

Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз.

Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

Я намагалася вловити закономірність. Як нас добирали до майбутнього перевезення? Закономірності я не бачила. Психологія сталінського терору, схоже, полягала в тому, щоб ніхто не знав, чого чекати далі.

Ми кілька годин просиділи за імпровізованим столом. Співали пісні й колядки. Після довгих маминих умовлянь лисий прочитав юдейську молитву «Ма’оз цур». І в голосі його тепер не було звичайної ображеності. Він заплющив очі. У словах його молитви бриніли почуття.

Чоловік із годинником знав англійську. Він переклав написи на контейнерах: консервований горошок, помідори, масло, згущене молоко, яєчний порошок, цукор, борошно, горілка, віскі. Понад триста литовців і фінів тягали гори харчів, яких більше ніколи не торкнуться. Скільки ж то їжі в Америці, що пароплавом можна було привезти такі велетенські запаси для менш ніж двох десятків охорони? І ось американці пливуть геть. Чи знають вони похмуру таємницю Радянського Союзу? Чи вони «підставляють другу щоку»?