Жан-Поль Дідьєлоран "Читець у ранковому експресі"

Він ніколи не зважувався здихатися його, кинувши просто у сміттєпровід. Рибки були в його очах чимось більшим, ніж просто декоративні забавки. Його найінтимніші зізнання кожна з них ховала у своїх зябрах.

Я кажу собі, що, можливо, одного чудового дня Земля не відновить своє обертання й зупиниться назавжди, а день і ніч залишаться на своїх позиціях, зануривши нас у вічний світанок. Я кажу собі, що коли все купувати у світлі, що народжується й додає пастельних тонів до всього, то війни, мабуть, перестануть бути такими огидними, голод – стане менш нестерпним, мир – тривалішим, бажання вранці ніжитися довго в ліжку – не таким великим, вечори – довшими й лише білість моїх фаянсових плиток не зміниться й збереже свій блиск під холодним світлом неонових вогнів.

Саме в шрамах інвалідів зберігається відбиток війни, а не на фотографіях генералів, що ледве впхалися в накрохмалену й щойно випрасувану форму.

Александрійський вірш точний, як меч, він народжений, щоб потрапляти в ціль, якщо ти його добре подаєш. І не можна його подавати, як банальну прозу. Його треба читати стоячи, щоб, подовжуючи струмінь повітря, додавати словам сили. 

І як би хтось там не вважав, але щось колись має змінюватися у житті.

Історія така, що лиха в ній по край,

Надія ж хай живе – надії не втрачай.