Валентин Терлецький "Кілька років зими"

Любов – це коли ти раптом побачиш світло на старому покинутому вітряку, куди інші люди воліють ніколи не навідуватися, бо бояться лиха. І ось коли ти перебореш всі свої страхи і сумніви, і підійдеш роздивитися, хто насмілився розпалити вогонь у такому місці, і коли ти побачиш її, і коли відчуєш дивовижний аромат квітів, назви котрих ніколи не знав, і коли не зможеш більше існувати окремо від цієї людини, і коли кожна мить без неї здаватиметься мукою, а кожна мить з нею – найвищим щастям, ось це і буде називатися любов’ю. І у неї може бути багато імен, але для кожного з нас воно, насправді, лише одне.

Та хіба ти знаєш, чого я сам собі бажаю? Ось зараз я, наприклад, хочу холодного пива. І поспати дуже хочу. А ти мені пропонуєш якийсь там сенс буття. Тьху…

Вона довго милувалася цим дивовижним видовищем – танком хмар. Вони перекочувалися по небу, ніби хвилі, важкі, пухкі, могутні. Вони грали велетенськими мязами, пульсували, надималися, мов вітрила, перетворювалися на дивовижних птахів із химерними напівлюдськими обличчями, раптово розповзалися на всі боки, знову збиралися докупи, клубочилися, втікали з неба до землі. Здавалося, небом пересувається численна кіннота, яка здійняла куряву над землею, аби не було видно знизу її чудернацьких воїнів, що скачуть на дивних крилатих конях.

- Надії не існує.

- Ні, вона існує.

- Ні, не існує.

- Ні, існує.

Фото: Валентин Терлецький "Кілька років зими"