Таня Малярчук "Забуття"

Умер В’ячеслав Липинський. Липинський помер. Яка втрата. Нарешті. Всі знали Липинського. Без нього стане тяжче. Чи легше? У будь-якому разі самотніше, бо він нікому не давав нудьгувати. З Липинським умерла українська шляхетність. Він був божевільним туберкульозником. Відлюдником. Йог вже роками ніхто не бачив. Але всі читали, що він пише. Він писав багато. Іноді по десять листів на день.

Його боялися, бо він вимагав від людей гідності, стверджував, що це їхній обовя’зок. Кому це треба? Саме так, його ніхто не любив, усі терпіли. І зітхнули з полегшенням, коли він умер.

- Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.

- А ви гляньте на мене, - парирував Липинський. – Чи я існую? Бо я – український поляк. Мова моя польська, а віра – католицька. Ані від мови, ані від віри я не відмовився і не відмовлюся. Проте чую себе зобов’язнаим у момент повстання українського народу стати на його бік. Це не романтичні переконання, як багато хто думає, це справа логіки та політичної доцільності.

(В"ячеслав Липинський)

Її великі очі випромінювали живий інтерес до всього, що бачили перед собою. Окрім Липинського, звичайно. Коли перед нею стояв він, її очі палахкотіли, немов розжарені вуглинки, обіцяючи перетворити на попіл при найменшому наближенні.

Липинський був добрий наїзником. Його довге худе тіло досягало на коні ідеального силуету, сутулість кудись безслідно зникала, ще дещо юне обличчя ставало мужнім і зосередженим, а очі примружувалися, як у яструба, який на льоту вишукує крихітну полівку. Коні слухалися Липинського, немов собаки.

Свої лекції Липинський видав окремою книжкою, якою наробив серед поляків великого шуму. Книжку скуповували по книгарнях і знищували, а її автора називали як не дурнем, то дегенератом і німецьким агентом.

Трагедія особистого життя відступила на самий край душі, у татарську безодню, куди за давньогрецькими віруваннями поскидувано повсталих велетнів. Липинський все рідше туди заглядав, а на часті запитання про дружину відповідав лаконічно: «Одним Бог дає родинне щастя, іншим – ні. Мені не дав».

Хоч спосіб думання Липинського був надзвичайно раціональним, щоби врятуватись від самовбивчої зневіри, він перевів питання власного призначення і біль поразки у площину духовно-релігійну. Писав у нагрудній книжечці, що до «українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому цю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам.

«Почуваю себе картоплиною великого потоку, - говорилося ц листі до Єфремова, кореспондента же закритої газети «Рада», - іду разом з міліонами синів нашого народу і вірю, що кров наша не пропаде марно. З цієї крові виросте краща доля для України, інакше пережити страшний кошмар, що робиться тепер, не було б у людській силі».

Липинський шкодував, що, плекаючи відразу до зброї (як і до парасольок), не притримав у своєму розпорядженні якогось пістолета. Куля в скроні допомогла би також і йому нарешті втамувати цей нестерпний внутрішній біль, який повертався кожного ранку, щойно Липинський розплющував очі, і тримав у тісних обіймах, аж доки свідомість знову поринала у важкий, «камінний» сон.  

(Фото: blog.yakaboo.ua)