Анн-Софі Брасм «Дихай»

У кожному з нас ховається незнана чужомовна істота, з якою рано чи пізно доведеться розпочати діалог.

Потонути у безумстві – це не лише якась фатальність, можливо, це також і вибір.

Літо, що настало, пахло чебрецем і лавандою, жовтою курявою стоптаних стежок, воно мало колір ясного неба і безкраїх виноградників.

Я жила немов маріонетка. Ніщо не могло привести мене до тями. Одержимість розгорталася чимраз дужче. Це нагадувало якусь інфекцію, рак: ми не знаємо, що хворі, аж до тієї миті, коли хвороба починає завдавати нам болю. Одначе, незважаючи на тимчасову відсутність фізичних страждань, вони в нас є, десь закорінені.

Я не зуміла б пояснити, що таке одержимість. Гадаю, що людина завжди носить її у собі. Часто вистачає якоїсь дрібнички, щоб запустити цей стан. Її вплетено у вас; мовчазна, вона поволі й спритно атакує кожну частинку вашого єства; але вона хитра і сильно намагається впливати, адже видає себе за вашу подругу, але таки зраджує вас. Страждання у всьому – це лише наслідок. Коли людина божеволіє, то найчастіше не усвідомлює цього, бо в неї нічого не болить. Найболіснішим є падіння. Та мить, коли ми отямлюємося.

Я повернулася до нього, мене засліпив блиск його очей. Я прошепотіла:

- Іноді я вбиваю людей, яких люблю.

Я дозволила його себе обійняти і пригорнути. Він дарував мені таке тепло любові, що ніхто й ніколи не спромігся подарувати мені. Це було велике щастя, спільне для нас обох, щастя, що з плином часу зростало. Я ніколи не переживала нічого схожого. Я ставала нормальною людиною.