Анн-Софі Брасм «Наше попереднє життя"

Коли в мене запитують, чому пишу – а запитують про це тисячі разів, – завжди відповідаю однаково: я не маю вибору. Без цього я відразу відчула би себе надламаною.

Будучи письменницею, я не вповні реалізувала себе. З кожним роком кількість романів на полиці зростала. Один за одним, я їх терпляче народжувала впродовж життєвої дороги. Та жоден із них не допоміг мені в житті.

Його вуста були теплі. Я не пригадую металевого присмаку крові на них. Навпаки, губи пахли принадно, майже молоком, чимось схожим на карамельки зі згущівкою, що їх тоді любили смоктати дітлахи. Пригадую також його подих – глибокий і розмірений, як у плавця кролем. Я дихала у ритм із ним, спокійно, розслаблено, і щось наповнювало мене – не лише потяг, ні, а те відчуття повноти, як напередодні на пляжі.

Ти не мусиш писати, щоб жити.

Коли я писала, то забувала про елементарні відчуття голоду, потребу сну чи будь-якого задоволення. То вже не була пустка, що я переживала на початку тієї зими: то була звичайнісінька напруга, що ніби стискала мені спину, висушивши губи, і все в мені було мовби випалене. Я не була втомлена. Мені не було боляче.

Я втратив свого брата, свого товариша. Єдину людину в світі, яку я був здатен розсмішити. День його смерті назавжди зробив мене серйозним.