Анастасія Нікуліна "Сіль для моря, або Білий кит"

Сила дається не відразу. Не просто так. За все треба платити. Платити за силу – завжди складне випробування.

Людині важливо знати, що вона не самотня. Самотність – це найбільший страх кожної живої істоти.

Якщо старий відчуває себе молодим і ти теж у це повіриш – він буде молодим ще трішечки. «Ще трішечки» – часом достатньо, щоб зробити когось щасливим.

Уяви, що твоє тіло – ліхтарик, а любов – це світло, яке дає йому змогу сяяти. Без любові воно буде сірим і тьмяним.

Минуле не можна стерти, але біль можна трохи притлумити. Хоч і не стерти. У дитинстві я думала, що це погано, але зараз розумію – що це на щастя. Ми щасливі, що можемо пам’ятати. Особливо – погане. Щоб ніколи не повторити його, якщо це від нас залежатиме.

- Іноді, щоб розплутати весь клубок, достатньо одного чарівного слова.

- Якого?

- Вибач.

Море було солоне від сліз і гіркоти, які кожен виливав у нього. Скільки воно чуло плачу, скільки образ залишалося на його хвилях, скільки болю? Але в кінці всі наші муки, всі страждання перетворюються на сльози. А сльози – це сіль. Хіба сіль має значення?