Ніколас Спаркс "Записник. Сторінки нашого кохання"

Наше життя складається із маленьких життів, кожне тривалістю в один день. І цей день треба проводити серед краси, поезії та природи. День, проведений у розмовах про мрії, споглядання заходу сонця та радості від подиху вітру, не можна назвати згаяним.

Поезію пишуть не для того, щоб її аналізували. Поезія повинна надихати, зачіпати за живе без жодних причин та пояснень…

Насправді ніщо не загублене, і не може загубитись у часі,

Жодна жива істота, особистість чи форма – жодна річ у цілому світі,

Ні життя, ні сила, ні будь-що інше…

У час смутку та скорботи я візьму тебе за руку та сидітиму поруч із тобою, я заберу весь твій біль на себе. Коли ти плачеш, я також плачу. Коли тобі болить, то мені теж болить. Тож разом ми маємо спробувати зупинити цей потік сліз та відчаю і пройти всіма звивистими доріжками життя.

Сутінки – це лише ілюзія, бо сонце може бути лише над горизонтом або під ним, а це означає, що між днем та ніччю є той рідкісний зв'язок, який не часто зустрінеш: вони не можуть існувати окремо одне від одного, проте й співіснувати вони теж не можуть, як то – бути завжди разом, але навіки окремо?

Ми жили, працювали, писали картини, виховували дітей, кохали одне одного. Я роздивляюся фото з наших родинних свят, поїздок, випускних вечорів та весіль.  Бачу щасливі обличчя наших онуків. Роздивляюся й наше спільне фото – наше посивіле волосся та глибокі зморшки. Таке звичайне і водночас неймовірне життя…