Володимир Лис "Століття Якова"

«І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?».

Вижити, вижити, вижити. Ті слова він тепер твердив собі, лягаючи спати й прокидаючись. На його очах ще двічі «доходяг» вкидаючи в піч. Знову здригався, тамував у собі крик, що рвався з грудей. Молитви твердив, які знав: і «Отче наш», і до Богородиці звертався, і до святих Миколая, Дмитра-великомученика, чия церква в їхньому селі була, і Пантелеймона, котрого у них в селі Паликопою прозивали…

Дихала на повні груди рання весна, от-от мали зацвісти садки. В таку пору, казали солдати, особливо не хочеться вмирати.

Щастя настільки складна річ, що, як ту пташку, в руках утримати важко, іноді просто неможливо.

Вона, звикла до іншого життя, раптом відчула, що те, що раніше викликало огидо, має якийсь сенс. Хоча не раз питала себе – в ім’я чого живуть, чи, швидше, існують люди? Відповіді не було. Хіба що так угодно Богу. В ім’я чого так тяжко працюють коло землі посеред цих болотних випарів? Відповіді не було. Хіба що… Заради самого життя…

Почуття вартіші за саме життя. Без них, казала, життя – то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.

Багато хто вважає, що жінка – то породження диявола. Її почування й примхи – то темний бік людської душі. Але не менш, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині?