Еліс Манро «Забагато щастя»

Деякі жінки підшукують собі саме таких чоловіків, які, на їхню думку, потребують підтримки, а потім демонструють їх – як символ своєї власної надзвичайної душевної щедрості.

Із вечора і ранку

Й дванадцяти вітрів

Життя мене зліпило,

Щоб я тебе зустрів.

Дні людини, вони як трава, хіба ні? Скосити і спалити.

Ніколи не слухай людей, які хочуть тебе принизити через те, що ти чесно виконуєш свою роботу. Іди вперед і не зважай на них. Плекай свою гідність. Кому не подобається, скажи, щоб не пхали свого носа.

Немає такої печалі,

якої б не зцілював час.

Ні втрати, ні зради немає,

Яка б не покинула нас.

Душа відпочине від болю –

усе обернеться на тлін –

і навіть улюбленці доді

Є смертними всі як один.

Засяяло сонце по зливі –

і квіти в іскристій росі

схилились в поклоні, сяйливі

в своїй досконалій красі.

Не думай занадто багато

про дружбу, кохання і час.

А друзі, яких не згадати,

десь там дожидаються нас,

де смерть і життя підбивають

єдиний рахунок на все.

Ніхто за тобою, мій друже,

не плаче, не квилить, не тужить.

Ніхто не займе твого місця дарма,

бо вже і тебе тут нема.

Чому в господарстві Всесвіту випадково виникає якийсь несправедливий дисбаланс, коли велике щастя однієї людини – нехай нетривале і хистке – живиться великим нещастям іншої.

У дитинстві ти щороку перетворюєшся на іншу людину. Це найпомітніше восени, коли починається новий навчальний рік, ти переходиш до наступного класу, очунюєш від каламутної летаргії літніх канікул.  Саме тоді зміни сприймаються найгостріше.

Коли чоловік іде, він залишає в кімнаті абсолютно все, коли ж із кімнати виходить жінка, вона все забирає з собою.