Чорно-блакитний сон

Він ішов мокрими вулицями незнайомого міста, тримаючи холодні руки в дірявих кишенях потертого пальто. Йшов і прагнув забути про учетверо складений папірець, котрий лежав у нього за пазухою…

Він важко й голосно дихав, крокуючи слизькою бруківкою. Від цього спокійна серпнева ніч наповнювалася ядовито-колючим неспокоєм, який, немов туман, просочувався у маленькі шпарини облуплених будинків…

Гроза відходила. Люди відчиняли вікна, впускаючи у сонно-задушливі кімнати живильну прохолоду. А під його ногами боязко хлюпотіли калюжі, наганяючи тугу за морем… Він не любить море. Вона любить. Не довіряє йому, але любить. І це так дивно – любити недовіряючи…

Він був голодний. Злий. Зневажений. Знав, де її шукати, але йшов не кваплячись. Він відчував, як неспокійно вона дихає на іншому кінці міста. Він бачив її сон. Чорно-блакитний. Про нього і про море.

Він вагався.

Небо розсікали короткі яскраві блискавки. Зелений розлогий плющ стріпував із плечей прохолодну нічну росу, монотонно цокотів годинник із будинку навпроти.  Він мусив іти…

Самотня жіноча постать допалювала другу цигарку, коли їхні погляди зустрілися. Вона усміхалася. Так ніжно і сміливо, як у його снах. Страху не було і це завдавало йому нестерпного болю. Він волів, аби вона одразу здалася. Не хотів тих болісних хворобливих стосунків, які нестерпно обтяжують…

Вона погасила недопалок. І ніби нічого не сталося пішла вглиб саду, оминаючи загублені у високій траві мрії і недостиглі яблука. Він тремтів. Чи то від страху, чи то від холоду, коли вона підійшла до нього впритул, дістала із внутрішньої кишені маленький сірий папірець і мовила: «Ну привіт, рак... Кепсько виглядаєш. Тобі треба до моря».