"Ти ж знаєш, що я без нього не вмію»

Я попрощалася із ним і пішла додому. Не хотіла заходити у маршрутку чи тролейбус. Не хотіла, щоб люди на мене дивилися.

Не пригадую, як дісталася до квартири. У моїй пам’яті залишилося тільки цокання каблуків, якими я відмірювала відстань нашої розлуки, і уламки міста. Дощ. Люди. Світлофори. Цигарковий дим. Сьорбання кави…

Це був звичайний день.. День, який став для мене початком самотності.

****

Увечері, коли він лежав поруч, важко дихаючи від нервового напруження, я пообіцяла собі не плакати перед ним. Але вже вранці, коли ми востаннє пили разом каву, я порушила обіцянку. Це було так безглуздо і неправильно. Сльози капали в чашку, забарвлюючи чорний напій солоним присмаком, а я не могла зупинитися. Він мовчав. Просто дивився на мене… Та й що він міг сказати? Що війна скоро закінчиться? Що там, куди він їде, безпечно? Що 6 місяців розлуки – це небагато?

****

Дорогою додому я не плакала. Не могла. Бракувало повітря. Та коли переступила поріг комуналки, сльози хлинули рікою.

Тут, у нашому орендованому за 5 тис. грн помешканні, кожен квадратний метр нагадував про нього. У кімнаті пахло його парфумами, а на столі цокав годинник, забутий ним через поспіх…

Я не знала, що робити. Як далі жити. З чого почати. Тому почала з прибирання. Я згорнула нашу постіль, запхала її до пральної машинки і заходилася чистити килим. Телефон мовчав. Кричали сусіди. Мені захотілося закурити. Я ніколи не курила. Я зібрала його сорочки і занурила у воду. Я прала їх руками. Пальці почервоніли від тертя, але мені не було боляче.

За вікном вечоріло. Я пригадала, що нічого не їла. Дістала з полиці білий батон, на коліна поклала телефон. Він мовчав. І я мовчала. 8 годин поспіль.

О 22:00 він написав, що в нього все добре. Я видихнула і залізла під ковдру, не роздягаючись. Телефон поклала біля подушки. Я знала, що він не напише, але я сподівалася. Бо що ж мені далі робити, окрім як сподіватися? Хіба що лічити дні і жити від дзвінка до дзвінка…

****

Сьогодні я вперше збагнула, що кохання – це найкраще і найгірше, що сталося зі мною. З нами…

****

Я лежу на ліжку. Такому великому, як ніколи, і думаю про те, що він зараз робить. Спить? Дивиться на небо? А може, думає про мене?.. Я натискаю на телефон. 4:30. Закриваю очі. Поруч лягає самотність. Тихо. Упевнено.

Я запитую в Бога: «Чому ти у мене його забрав? Ти ж знаєш, що я без нього не вмію».

Жінка, котра чекає на Нього ©