"Теплі історії. Він і Вона"

У вересневому середмісті відчувалася ледь уловима терпкість. Двоє сиділи на пожухлому газоні – спина до спини – і трималися за руки. Її руде волосся плуталося на вітрі, а незмінні веснянки грілися на ще теплому сонечку.

- Чому так невпинно шкода літа? – спитала Вона, радше у себе, ніж у Нього. – так шкода, що оксамитова осінь не радує…

Повітря пронизує запах свіжої кориці й пригорілої кави… Тихий дощ стікає мокрими рідкими струмками по запотілому вікні, залишаючи по собі уривчасті сліди. Сонце з головою заховалося під ковдру й не хотіло виходити на вулицю цілий день. На годиннику – осінь.

Я ще майже тебе не кохаю. Я ще майже не думаю про тебе щомиті. Я ще майже… Відганяю думки про тебе, варю каву й умощуюся з горнятком на балконі. Останні дні тепла, останні дні сонця, останні дні майже недумання про тебе. У мене вихідний,  і я з насолодою ковтаю осіннє повітря, що пахне соняшниками та не пожовклим ще листям.

Літо – то маленьке життя, то маленька історія, і мені так шкода, що воно минуло… бо ще так довго чекати до наступного, бо наступне вже буде не зовсім таке, як попереднє.

Я говорила із зірками. Вони здавалися сумними й мудрими, древніми й усезнаючими. Вони – кращі хранителі таємниць, заповітних людських секретів, пов’язаних із нестримною радістю та болем, незбагненним збігом обставин, похмурими думками, закоханістю, яка чарує, легкістю душі, а також не

Відворотною втратою, сльозами смарагдових очей, тихими кроками, загадковим свистом, безхмарним щастям і шепотінням вітру. Я задумалася: «Як багато знають зірки».

На годиннику – осінь.

А у нашій кімнаті пахне літом і грейпфрутом. Його терпкувато-кисловатий аромат тоненьким шлейфом розтікався по її білій шкірі. Вона завжди так пахне. Так пахнуть її руки і волосся. А я люблю просто вдихати його. Грейпфрути завжди пахнуть нею.