"Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!"

Минув ще один рік, а старі пеньки мені й досі не подобаються. Човгання за ходунками, непомірна нетерплячість, безкінечні нарікання, чайочок з печивом і скигління. Скільки мені? Мені вісімдесят три.

У наступному магазині обслуговування виявилося не кращим. Розгубленого старого не надто цінують, як покупця. Зрештою, я все ж таки купив світло-блакитну сорочку, яка виявилася на мене завеликою. А це означало, що завтра доведеться повернутися у магазин. Закладаюся, хоча це, можливо, лише мій домисел, що продавці не надто люблять не лише старих людей, а й старих людей, котрі повертають придбані речі.

З погляду біології, ви надто зосереджуєтеся на сороковому дні народженні, чи десь так, бо до того часу вже народжуються діти й ви досягаєте самостійності. Тоді й починається старіння – повільно, та проте невідворотно, з випадінням волосся та появою окулярів для читання.

Я не з тих, хто повсякчас теревенить про погоду, проте і найрозумніша людина – всього лише людина: рано чи пізно ти зрештою приєднуєшся до балачок про болі у шлунку, і нічого не можеш із собою вдіяти. Визнаю: я перетворююся на занудного старпера.

Поцілунок в обидві щоки на прощання. Я відчув, що мене кинуло в жар, а тоді зашарівся. Господи, та мені ж вісімдесят три!

Це наштовхнуло мене на болісне розуміння того, що коли я чи хтось інший сміється, то це часто робиться задля соціального схвалення. Трохи посміятися тут, усміхнутися там, не маючи на це жодної іншої причини, крім бажання бути ввічливим чи видаватися люб’язним чи через власне боягузтво відверто сказати людині, що вас її жарти не смішать.

Газети, які зволили розпочати рубрику «Зустрічі з бабусею», повідомляють про тривожну статистику, дану Бюро економічної політики: у Нідерландах півтора мільйони самотніх людей похилого віку, з них більше 300 000 абсолютно самотніх. Це багато.

Інколи я брьохаю під зливою. «І що той старпер чудить?» - підслухав я якось підлітків, котрі просто розмірковували вголос. Мене ці слова потішили, бо їм цього щастя не дано зрозуміти.

У нас не було нічого, крім дозвілля, але замало одягу для того дозвілля. Чи може той одяг, який носиш, коли більше нічого не маєш, автоматично стати дозвільним?

Люди, які бояться впасти, якраз найбільше і падають.

Старі люди завжди стогнуть і скиглять. Інколи від фізичного напруження чи болю, проте значно частіше за звичкою.

«Не дратуйся, просто дивуйся», – казав мій тато.

Фото: JC