Алессандро Барікко "Море-океан"

Чоловік не обертається. І далі не зводить очей із моря. Тиша. Час від часу, вмочуючи пензлик у мідну чарку, кладе на полотно кілька легких штрихів. Ворсинки пензля залишають по собі ледь помітну блідесеньку темінь, яку вмить висушує вітер, відновлюючи первісну білизну. Вода. У мідній чарці – лише вода. А на полотні – нічого. Нічого, що можна побачити.

«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’ їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити».

Де починається кінець моря? Чи навіть так: що ми маємо на увазі, промовивши слово «море»?... Я тут, за крок до моря, але так і не в змозі збагнути, де воно. Море. Море.

Море (барон бачив на мапах, складених географами) було далеко. Але передовсім (це бачив він у своїх снах) воно було жахливе, надміру прекрасне, страшенно сильне – нелюдяне й вороже – дивовижне. І потім воно мало два інші кольори, запахи невідомі, звуки нечувані – воно було іншим світом.

Господи Боже милостивий,

море –

це такий собі потоп.

Кімнатний.

Сон – дієва річ. Якщо хочете пораду, це чудова система. Щоб когось порятувати, за потреби. Сон.