Лідія Осталовська "Акварелі"

Треба народитися знову, пов’язати день учорашній з сьогоднішнім міцними нитками. Вигребти щось хороше, щось на перекір. Захищатися від жахливих спогадів хоча б одним таким, який не доводить до розпачу.

Історія живе пам’яттю. І помирає, коли припиняє з нею розмовляти.

Коли я слухаю, історії існують, коли говорю, вони можуть вивільнитися. 

Історія акварелей ніколи не буде приватною, але це історія поразок.

Ісус несе хрест, а Вероніка подає йому хустку, так увіковічнюється свята сцена. Цигани йшли на смерть. Діна знімала з них останній видих. Обличчя живуть, а тіла пішли з димом. Акварельні фарби, пензлик на білому аркуші, дотик руки. Оригінал є тільки один.

Люди брешуть, щоб отримати щось.

Акварелі показують, що на фабриці смерті в’язень не вирішував свою долю сам.

Змінювалися покоління, але не розповідь про минуле.