Роберт Зіталер «Ціле життя»

Якусь мить він прислухався до мовчазного снігу. Довкола панувала суцільна тиша. Мовчали гори, які він так добре знав. Утім, вони досі могли наповнити його серце страхом.

Вона не має ані обличчя, ані голосу. Холодна Пані приходить, бере тебе та йде геть. Ось і все. Хапає тебе, проходячи повз, забирає тебе та запроторює до першої-ліпшої дірки. І серед останнього клаптика неба, який ти побачиш перш ніж нарешті заснути навіки, знову з’являється вона і дмухає на тебе. Тоді тобі зостається сама лише Темрява. І Холодю.

Бути селянином означало ціле життя повзати по землі і, не підводячи очей, порпатися у ній. А на його смак, людина мусила підводити очі, щоб дивитися якомога далі за свій тісний обмежений клаптик землі.

- Але ти кульгаєш.

- У долині, може, й так, - вів далі Еггер. – Але в горах я єдиний, хто ходить випроставшись.

Людина може купити в іншої людини кілька її годин, може вкрасти кілька днів чи навіть забрати ціле життя. Але водночас ніхто не може забрати в людини навіть найкоротшої миті.

Він уже так довго жив на світі й бачив, як той змінюється і, здається, крутиться щороку швидше. Почувався якимось пережитком давно минулих часів, якоюсь колючою травою, яка, хоч куди б не рухалася, тягнеться до сонця.

Ми одружені сорок сім років. Це майже половина століття. Людям стає зрозуміло, що вони мають одне одного і ким вони є одне для одного.