Статті про книги

«Де починається кінець моря?»

Ця історія про море. Про море звичайне, водне, і море з людських почуттів та думок. Дуже настроєва, місцями – кисло-солодка, місцями – гірка книга, але водночас – неймовірно заплутана й захоплююча.

Головний герой цієї книги – море. Море, про яке люди ніби щось і знають, але не так багато, щоб розуміти його природу і настрій. Адже щодня воно різне. Холодне, похмуре, далеке, близьке, вимріяне, незрозуміле. А ще воно дивовижне і цілюще.  Так, воно зцілює людські душі від смутку, болю, допомагає знайти відповіді на складні запитання. «Як йому це вдається», - подумаєте ви. Просто воно мовчить і вабить. І так із дня у день, із року в рік.

Де людині шукати спокою, коли її життя втрачає сенс? Коли художнику набридає малювати обличчя багатіїв, коли жінка зраджує чоловіку, коли священник пише незвичайні молитви й часом заглядається на красивих жінок? Звісно, за сотні кілометрів від міста і цивілізації, у звичайному готелі поблизу моря.

«Скільки сягає око – пісок, поміж останніми пагорбами та морем – море – у прохолоді пообіддя, що догорає, благословенне вітром, що невпинно дме з півночі. Берег і море. Удавана досконалість – краєвид для божественних очей – світ, який просто існує та й по всьому, безмовне існування води та землі, довершене й точне створіння…».

Ідеальне місця для усамітнення – «Альмаєр».

Плассон, Бартлбум, отець Плюш, Діра зупинилися тут, щоб зцілитися морем. Але омріяний спокій не прийшов того ж дня. Бо для того, щоб зцілитися, треба розгадати головну таємницю моря і свою власну.

Цікаво, що кожен, хто живе у цьому готелі, не має ключів від своєї кімнати, але спокійно лягає спати. А на підвіконні чи на ліжку (у кожному номері) сидить хлопчик або дівчинка, котрі залюбки вступають у бесіди із розгубленими дорослими. Вони так добре знають своїх «нових» знайомих, так вільно з ними поводяться... А коли море штормить, то кожен із жителів готелю боїться загубити цих дітлахів. І не дарма, бо то ж їхнє внутрішнє відображення, друге «я», коли хочете.

«На підвіконні в кімнаті Бартлбума цього разу вони сиділи вдвох. Той самий хлопчик і Бартлбум. Ноги навзвис у нікуди. І погляд навзвис на море».

Кожен із цих дорослих людей привіз до моря свою біду й печаль. Кожен із них прагне порятунку, але не може його отримати. Тому вони мусять «працювати». Пересилювати себе, ловити натхнення, вести розмови із німим морем.

Інколи море заворожує, а інколи хоче тебе знищити. У другій частині книги, до прикладу, воно пахне кров’ю і страхом. Його велич лякає, а неосяжність зводить із розуму, відбирає мову й життя. Ця частина книги досить моторошна, але надзвичайно правдиво змальована. Тільки уявіть собі: всюди вода, обмаль їжі і забагато людей. Бійка. Смерть. Кров. Кінець… А щоб відчували ви, опинившись посеред океану? Щоб ви зробили, зазирнувши йому у вічі?

Книга насправді дуже складна для розуміння. У ній переплітаються сюжетні лінії, губляться долі й слова. Це чимось нагадує коловорот води, котрий поглинає все, не залишаючи по собі й сліду.

«А знаєш, що тут добре? Поглянь: ми крокуємо, залишаючи по собі стільки слідів на піску, і вони відбиваються, чіткі, впорядковані. А завтра, прокинувшись, ти подивишся на цей великий берег, а від слідів нічого не зосталося: ні обрису, ні відбитку, анічогісінько. Море все змиє вночі. Приплив усе сховає. Ніби й не проходив тут ніхто й ніколи. Наче й не існувало нас тут ніколи. Якщо є десь на світі місце, у якому можеш вважати себе за ніщо, то це – тут. Уже не земля, але ще й не море. Не фальшиве життя, але й не справжнє. Це час. Час, що минає. І квит».

Та на всі запитання можна знайти відповіді, а всі страждання на землі не можуть тривати вічно. Якось усьому приходить кінець. Тому й персонажі цього роману врешті знаходять свою істину. Кожен свою. Кожен для себе. Третя книга роману (вона ж остання) розставляє усі крапки над і. Можливо, вам буде досить складно дійти до фіналу, але спробуйте це зробити. Туман спаде і ви збагнете задум Барікко.

 «Але життя не минає так, як ти це собі уявляєш. Іде власним шляхом. А ти йдеш своїм. І це не той самий шлях. Отак… Не те, щоб я прагнула щастя, зовсім ні. Я прагнула… врятуватися. Саме так: урятуватися. Але я запізно збагнула, з якого, з якого боку треба заходити – з боку жадань. Сподіваються, що людей врятує інше: обов’язок, чесність, гідна поведінка ,справедливість. Аж ніяк. Лише жадання рятують. Це єдина справжня річ. Коли їх не облишиш, урятуєшся».  

                                                                                                                   


Прокоментувати

Увійти за допомогою

Коментрар успішно доданий!

Коментарі


В соціальних мережах

Рубрики

1

Рукописи не горять

Статті про книги

2

LifeStyle

Статті про життя

3

Дорогою ціною

Статті про відомих людей

4

Цитатник

Цитати з книг

5

Арт-простір

Фото та малюнки

6

Тіло&душа

Статті про здоров'я та психологію

7

Кімната роздумів

Думки людей про різні проблеми й на різні теми

Фоторепортаж

Цікаво

Осінь очима Річарда Макнейла

Що любить осінь? Осінь любить почуття і яскраві фарби. Навіть у хмурну й дощову погоду.


Фестиваль «У пошуках made in Ukraine»

Фестиваль "У пошуках made in Ukraine». У ці вихідні на Контрактовій площі.


Вітаємо з Днем Києва!

Вітаємо з Днем міста!


Ламкі нігті. Як зміцнити?

Декілька порад, які допоможуть вилікувати нігті у домашніх умовах.


«Пиши, сокращай»: створюємо сильний текст

Хочете гарно писати? Пишіть просто і натхненно!

Підписатися

Будьте в курсі нового матеріалу та інших оновлень на сайті!

Ви успішно підписались на оновлення!

uptime