Пол Каланіті «Коли подих стає повітрям»

Протягом усього він життя намагався зрозуміти феномен смерті. Та коли вона зненацька завдала йому нищівного удару, чоловік усвідомив: смерті не треба боятися, – адже її можна перемогти… Якщо сильно когось любити.

Між літературою та нейрохірургією

У юності Пол зачитувався літературою (Марк Твен, Микола Гоголь, Чарльз Діккенс, Джейн Остін, Володимир Набоков, Альберт Камю, Джеремі Левін тощо). Вона приваблювала його химерними сюжетами, красивими метафорами та реальністю життя. Тому коли прийшов час обирати майбутній фах, хлопець вступив до Стенфордського університету на факультет англійської літератури та біології.

 «Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя?».

Пола цікавило, як мозок «співпрацює» із людиною, чи впливає література на наші моральні рефлексії, чому живий організм здатен мислити. Загалом коло питань, котрі його цікавили, було досить великим. Хлопець годинами «копався» у літературі, психіатрії та медично-біологічних дисциплінах (неврології). За час навчання його знання розширилися, але життєвий вибір ускладнився. Написавши дисертацію із літератури, Пол збагнув, що вона не була цілісною (зачіпала не лише літературні питання), і що йому потрібно рухатися далі.

«Одного разу я йшов додому пішки після футбольного матчу, повівав осінній вітерець, і я дав волю своїм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мій внутрішній голос велів протилежне: «Відкинь книжки й берись за медицину». І раптом це здалося очевидним».

Так Пол вступив на медичний факультет до Кембриджа, а потім до Єльської школи медицини, яку закінчив із відзнакою.

У ролі лікаря

Обираючи напрямок медицини, у якому він буде працювати протягом усього життя, Пол зупинив вибір на нейрохірургії (один із найскладніших розділів хірургії). Адже він ніколи не шукав душевного спокою, не йшов на компроміс із самим собою чи іншими та не боявся брати на себе відповідальність. 

Робота у лікарні була виснажливою і складною. Операції, діагнози, чергування. Однак Пол ніколи не скаржився на втому чи відсутність вільного часу. Він безперестанку оперував. Тому тут варто зауважити, що як лікар, чоловік викликає у читача захоплення. Підстав для критики чи зневаги у нього немає. Але це не означає, що Пол – ідеальний, зовсім ні. Просто він завжди чесний із собою і людьми (як і Генрі Марш, автор книги «Історії про життя, смерть і нейрохірургію»).

 «Бували хвилини, коли тягар всіх цих випадків ніби матеріалізувався. У повітрі панувало горе і страждання. Зазвичай ти вдихав його, навіть не зауваживши. Але надходив день, якийсь вологий задушливий день, коли цей тягар налягав тобі на груди всією своєю вагою. І бувало, ти так почувався в лікарні довший час: наче в задушливій пастці нескінченних літніх джунглів, мокрий від поту, посеред дощу, на який перетворюються сльози родичів пацієнтів, що помирають».

(Джерело фото: www.independent.co.uk)

Дуже швидко Пол став першокласним нейрохірургом. Він мріяв змінити світ і мав для цього усе необхідне. Однак мріям не судилося здійснитися. На 36 році життя йому діагностували рак легень 4 стадії.

                                                   У ролі пацієнта                         

У ролі лікаря Пол був рішучим і впевненим у собі (але не задиркуватим і зверхнім). А от роль пацієнта пригнічувала його. Спочатку він намагався слідкувати за перебігом своєї хвороби, як лікар, але потім зайняв місце пацієнта. Судячи зі слів чоловіка, усвідомлювати, що ти наблизився до кінця, страшно і непросто. На жаль, хвороба не запитує, хто ти за фахом, і чи готовий написати заповіт. Вона просто вбиває, не залишаючи інших варіантів.

Пол боровся до останнього. Він на деякий час повернувся в операційну, став батьком, майже дописав книгу. Рак перестав прогресувати, але ненадовго.

- У вас ще є заплановані операції сьогодні?

- Ні, – і, можливо, більше ніколи не буде.

Наближаючись до смерті, чоловік не намагався вхопитися за життя, оскільки розумів, що це просто безглуздо. Він поводився дуже стримано і впевнено. Однак, дочитуючи книгу, сльози стримати неможливо.

Епілог, котрий написала дружина Пола, ставить фінальний акцент: він був надзвичайним чоловіком і татком… І буде ним завжди.

 «Я часто ходжу на його могилу з маленькою пляшкою мадери – вина нашого медового місяця. Кожен раз трохи напою я наливаю на траву для Пола… і торкаюся її так, наче це його волосся. Кеді (донька Люсі і Пола) відвідує могилу перед сном, хапаючи руками квіти, які ми поклали».

(Джерело фото: npr.org)

Ця книга – складна, але навіть не через терміни і лікарняні ситуації, а через незбагненність людського життя. Вона порушує так багато запитань і проблем, що годі й перерахувати. Але й дечому нас навчає: потрібно цінувати те, що маєш, використовувати кожен шанс, ніколи ні про що не шкодувати і любити. Любити всім серцем, допоки вони стукає у грудях…

Чому вам треба прочитати цю книгу?

• щоб зрозуміти, чому лікарі стають байдужими;
• щоб навчитися цінувати кожну мить життя;
• щоб не боятися змін;
• щоб більше читати (список авторів і книг можна взяти з книги);
• щоб перестати боятися смерті.