Меланхолійно-джазова історія про осінь

Осінь оголяє душу, але змушує заховати тіло під трьома теплими светрами…

Осінь наводить тугу. Багряно-меланхолійну тугу за юністю, за снами, які не здійснилися, за людьми, які пішли, щоб ніколи не повернутися.

Вона змушує людей копирсатися у пам’яті, перечитувати пожовклі від часу й болю листи, переглядати «Щоденник Бріджит Джонс», відкорковувати дешеве французьке вино і заїдати його солодко-липкими пончиками.

Вона змушує їх загортатися у великі картаті шалики, читати сумні поезії, шарудіти перегорілим опалим листом, жувати м’ятні льодяники від болю у горлі.

Так, осінь можна багато в чому звинувачувати. Навіщо вона насилає на міста і села густі тумани, за якими не видно неба? Навіщо плаче затяжними холодними дощами? Навіщо змушує літрами пити трав’яний чай, щоби хоч якось зігріти завжди голодний шлунок і відмерзлі кінцівки? Список претензій можна продовжувати безкінечно: осінь така, осінь сяка…

Але ж вона така красива і поетична…

Вона любить слухати казки, посьорбуючи дешеве французьке вино з маленького глиняного горнятка.

Вона любить обійми, затишні кав’ярні, де вчорашні прихильники здорового харчування поїдають яблучні штруделі, тимчасово забувши про дієту (до літа ще так далеко).

Вона любить роздратовано-заклопотаних перехожих, які загорнувшись у теплі картаті шалики, поспішають на роботу.

Любить галасливо-щирих дітей у веселих в’язаних шапочках, які міряють калюжі, сміючись до нестями.

Вона любить ліричний джаз, яскраві довгі сукні і перший сніг у листопаді.

І так, вона не любить плакати, але нічого не може з собою вдіяти – це життя таке прекрасне… Як тут не розчулитися?

Музичний супровід:

Nina Simone – I'll Look Around

Frank Sinatra – Killing me softly

Лара Щира