Кетрін Стокетт «Прислуга»

У мене п’ятеро дітей, і  я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво».

 

Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваєшся, ніби отримав ногою в живіт.  

 

Потворність живе всередині. Потворно бути жорсткою людиною, що завдає болю.

 

Щоранку, до того часу, поки ти не вмреш, ти муситимеш вирішувати. Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?

 

Мене завжди цікавило, як це дітки вірять усьому, що ти їм говориш.

 

Хочу закричати так голосно, щоб Крихітка почула мене, що бруд не має кольору, а зараза – не в негритянській частині міста. Хочу зупинити ту мить, – а вона настає в житті кожної білої дитини, – коли вони починають думати, що темношкірі чимось гірші за білих.

 

Вони (темношкірі жінки) виховують білу дитину, а потім через двадцять років ця дитина стає їхнім роботодавцем. Іронія в тому, що ми їх любимо й вони люблять нас, хоча… Ми навіть не дозволяємо їм користуватися туалетом у будинку.

 

Я прийшла додому того ранку, після того, як мене вигнали, й стояла на вулиці у своїх нових робочих черевиках. Черевиках, за які моя мама віддала стільки, що вистачило б оплатити місячний рахунок за світло. Гадаю, тоді я зрозуміла, що таке сором і якого він кольору. Не чорного, як бруд, як я завжди думала. Сором має колір нової уніформи – білосніжної, без плям чи робочого бруду, на яку твоя мама заробляла гроші, прасуючи всю ніч.

 

Усі ми трохи грубі, коли нам погано.

Головне фото: uafilm.tv