Постать жінки в українській традиції

В українській традиції жінка завжди була змушена комусь коритися; як не жорстоким обставинам, то не надто гуманним чоловікам. На те були, звісно, дуже вагомі підстави – сталі традиції суспільства, які не можна було змінити навіть за великого бажання.

«Дитину глядіти, коло печі ходити, горох колотити, нам їсти варити», – таким було головне призначення жінки всередині 19 – на початку 20 століття. Жінка народжувалася для того, щоб стати персональною рабинею майбутнього чоловіка. Цього ще змалечку доньку повчала мати: «Чоловіку треба коритися», та й, власне, приклад тихої й покірної матері доводив, що інакше бути й не може.

За роботою по господарству юна жінка ставала затурканою й не надто балакучою. Тому дуже часто чоловіки дозволяли собі називати обраницю серцю «підбічницею», або ж вважати, що «воістину, серце жіноче темне й жахливе, наче незмірно глибока й похмура криниця». Хоча вагомих підстав для цього ніколи не було.

Коли дівчині виповнювалося 14-16 (в різні періоди шлюбний вік зазнавав змін) років, батьки замислювалися над її подальшим життям, тобто заміжжям. Ключова фраза: «замислювалися батьки», оскільки право обирати чоловіка, з яким, до речі, жінка фактично не могла розлучитися («Одне життя – одне й весілля»), мали саме батько й мати. Звісно, дуже часто в пріоритет вони ставили не молодість обранця, його розум чи талант, а фінансову складову.

Перед весіллям відбувалися оглядини. Родичі з боку нареченої ретельно аналізували скільки майна має «зять», землі й поголів’я худоби. А от матеріальний стан дівчини був не таким важливим, тут важливу роль відігравала врода, господарські здібності тощо. Тим паче, варто зауважити, що наречений досить часто був не надто молодий (а часом і вдівець), або мав розумові відхилення (був недалеким). Якщо ж дівчині щастило, й чоловік був не у похилому віці, то все рівно, змоги обирати його вона фактично не мала.

До весілля жінці суворо заборонялося вступати в статеві стосунки. А от чоловіку щастило більше. Якщо за його душею й був грішок, то це вважалося нормальним явищем, бо «дівчина сама винна, що до себе допустила». І навіть якщо громада дізнавалася про «подвиги» хлопця, то все обмежувалося лише різкими фразами на його адресу. З часом він одружувався й будував сім’ю, лише зрідка пригадуючи про «прикрий інцидент за молодих літ».

Дівчині таких гріхів не прощали ані батько, ані мати, ані суспільство. Хоча батьки ніколи не дбали про те, щоб донька не оступилася, адже тема сексу була  табуйованою. Тому, власне, дуже часто дівчина щиро дивувалася звідки в неї взялася дитина. І не завжди знаходила цьому пояснення.

А причиною цьому могли стати «притули» в які бавилися молоді люди на вечорницях. Про цю забаву розповідає Ірина Ігнатенко в книзі «Жіноче тіло в традиційній культурі українців». Відбувалися ці ігри зазвичай у господі вдови, яка повинна була приглядати за парубками, щоб «діло» не зайшло аж занадто далеко, однак це було лише черговою формальністю.

Якщо ж дівчині вдалося зберегти дівочу чесність до заміжжя, то її чекали не менш цікаві пригоди. Бо саме весілля було подією сільського масштабу, де кожен мав право висловити свою думку стосовно нареченого, а особливо нареченої. Під час святкування свахи й дружки співали сороміцьких пісень, налаштовуючи наречених на першу статеву близькість. Якщо ж наречений не міг налаштуватися на інтимну ноту й швидко виконати перший подружній обов’язок (на це виділяли не більше 10-20 хвилин), то на допомогу йому приходив старший боярин  (в деяких регіонах дружба), який мусив довести гостям, що наречена – непорочна, а полотно з кровавою плямою винести з комори й почепити на «видному місці», як підтвердження раніше сказаній тезі.

Якщо раптом траплялося так, що на полотні не було червоної плями, чи то через те, що дівчина раніше вже позбулася цноти, чи то в силу певних фізіологічних особливостей, її чекав осуд і навіть побиття.

У книзі «Україна кохання» Олександра Виженка знаходимо пісенні рядки, які виконувалися в адресу «пропащої» дівки в такому випадку. Наспівували їх відразу на весіллі, «в калинову ніч»:

«Коломия, Коломия та й Коломийочка,

Яка була сука мати, така її дочка».

Варто відзначити, що суспільство було дуже жорстким і непохитним у винесенні колективних рішень. Ніхто й ніколи навіть не замислювався над тим, що може бути інакше, тим більше, ніхто не з’ясовував першопричину того чи іншого явища. Тому нареченій залишалося лише одне:

 «Одягайте, тато, солом’яний хомут неслави, а ви, мамо, надівайте на голову решето на доччинім «негарнім весіллі»;

Після того як дівчину «офіційно» було визнано «хвойдою», вона ставала об’єктом для насміхання, як, власне, і її родичі. Тому нерідко жінки вкорочували собі віку або ж усе життя мусили нести за душею тягар «розпусниці». До них часто чіплялися місцеві чоловіки, немов би бажаючи пересвідчитися в правдивості факту. Одружитися вона могли лише з удівцем, та й то це траплялося вкрай рідко.

Якщо пригадати поезію Тараса Шевченка, зокрема, твір «Наймичка», то можна відзначити, що місця жінці, яка народила дитину не в шлюбі, а припустимо від коханого чоловіка, не було:

«Ой, тумане, тумане,

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тільки в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!».

У багатьох регіонах дівчині-покритці обрізали волосся, щоб навіть нетутешні жителі знали про її «плотський гріх» й бачили його ще здалеку.

Сучасні психологи, розглядаючи картину життя жінки в цей період, пояснюють, що тоді громада виконувала функцію натовпу (психологія натовпу), перебуваючи в якому, під тиском емоцій, «глядачі» виносили вирок винуватій. Найголовнішим завданням громади було вчасно «закрити жертві рота», довести до нервового зриву, й тоді з нею не буде жодних проблем. Дівчина в такій ситуації не мала змоги навіть пояснити чому втратила цноту до шлюбу й за яких обставин (наприклад, була згвалтована, що інколи мало місце в селянському житті), та й, власне, не сміла зізнатися в скоєному «злочині» батькам напередодні весілля.

Залякана, затуркана сільська жінка знала лише тяжку фізичну працю й хатній побут, а головним її завданням було – догодити чоловіку, свекрусі та іншим родичам. Про розлучення мова не йшла, оскільки понять як «розлучення», «зрада», як таких не існувало. Якщо, приміром, жінка не могла мати дітей, то ходіння чоловіка на ліво, вважалося природним явищем, яке не осуджувалося громадою. А от жінка, яка з певних причин не могла стати матусею, теж потерпала, але переважно від свекрухи, котра за будь-якої нагоди любила нагадати «доньці», де її місце й чому «чоловік хати не держиться» – «не хочеш дітей родити, то й чоловік не буде любити», «не гуди його, дитино, краще йди гляди тварину» (Черкаська обл.).

Із самого народження й до глибокої старості жінка була змушена проходити певні обряди «ініціації»: бути чемною, слухняною, покірною, мовчки вишивати рушники, щороку народжувати дітей, працювати на полі й не посягати на «чоловіче» (освіта, участь у громадах, прийняття важливих рішень). Тому, по суті, виходить, що життя жінки не належало жінці безпосередньо, а скоріше чоловіку, який мав дозвіл від громади на володіння ним.

Сьогодні, здавалося б, традиції змінилися, і жінку ніхто не намагається принизити, однак вона все рівно не може стати повноцінним членом суспільства.

До прикладу, якщо молода дівчина не хоче народжувати дитину, то натикається на жорстоку критику не лише рідних, але й суспільства загалом: «Як це не хоче? Це ж її прямий обов’язок!». Але немає жодного документа, де написано, що жінка мусить народити дитину, як і такого, де сказано, що жінка, котра не може мати дитину в силу різних обставин, має підпадати під тиск суспільства.

Щодня ми чуємо: «жінка мусить те», «жінка має інше». Але чи ж справді мусить і має? І чи ж не досить їй терпіти «лиху долю»? Адже часи, коли дівчинка народжувалася, щоб стати рабинею, давно минули.