Думки людей про різні проблеми й на різні теми

Вона любить лимони. Жовті квіти. Сонце. І його. А ще – ранки, які пахнуть свіжомеленою кавою, гарячими тостами і морем.

Вона любить збивати босими ногами прохолодну росу, прямуючи до мовчазних скель. Тримати його за руку. Слухати, як цокає маленький кишеньковий годинник. Читати книги, ридати, переглядаючи драматичні фільми. А він любить її. Бо вона – найбільш загадка його життя. Бо вона – то любов…

 

Колись він ледь не втратив її. Банальна, як світ історія. Гадав, що десь на нього чекає безліч можливостей, яких він позбудеться, якщо вона стане центром його всесвіту. Тому він пішов. Недбало кинув у дорожню темно-зелену сумку зубну щітку, декілька поношених светрів, рвані джинси, улюблені кросівки і товстелезний альбом із марками. Ключі від квартири залишив на столі. Листа вирішив не писати. Не знав, що їй сказати. Не міг дібрати бодай два слова, щоби пояснити, чому отак серед білого дня залишає оселю, у яку два роки тому сам її привів.

Вона повернулася додому через 5 хв після того, як він ускочив у червоне таксі і поїхав у нове життя. Побачила ключі. Здригнулася. Подумала, може, із ним щось сталося. Вирішила зателефонувати йому. Схвильована сіла на диван і раптом помітила, що із єдиної у квартирі полиці зник його альбом із марками. Відклала телефон. Відкрила шафу. Пуста полиця досі пахла його парфумами. Відчинила вікно, вдихнула гаряче літнє повітря, пішла на кухню. Зі старої кулінарної книги, яка дісталася їй у спадок від бабусі, дістала рецепт лимонного печива. Вирішила, що більш удалого часу для приготування десерту, ніж тепер, уже не буде. Заходилася куховарити. Поки мила і різала лимони, намагалася збагнути, чому він пішов. Вона ніколи не натякала йому на весілля, не влаштовувала гучних істерик, не змушувала грати за її правилами. Звісно, у них були непорозуміння, дрібні сварки, побутові конфлікти... Та й по всьому. Однак він пішов… І з цим тепер нічого не вдіяти. На пальці виступила багряна цятка крові. Але їй не хотілося плакати.

Лимонне печиво пригоріло. Кава гірчила. Жовті троянди опустили маленькі голівки, немов би сумуючи за тим тихим щастям, яке втекло через відчинену кватирку. По радіо сказали, що завтра буде дощ. «Дощ – це добре», – подумала і вимкнула світло.

Уночі їй наснилося море. Тихе-безмежне-живе. Воно сумувало за нею. Вранці вона зібрала валізу й поїхала. До моря. Хвилювалася, немов перед побаченням. І недарма. Побачила сині очі, розплакалася, сіла на гарячий пісок, і заходилася рахувати піщинки…

То був єдиний раз, коли вона плакала. Потім не було ані бажання, ані часу. Щоранку вона ходила до моря, розкладала мольберт і бралася за роботу. Малювала дітлахів, які намагалися упіймати кучеряву хвилю за край білої сорочки, людей, які розповідали чайкам свої сумні-щасливі історії. Малювала дощ, який змивав із людей смуток, а із піску – втому. Малювала літо.

Останній день літа видався дощовим і похмурим. «Осінь прийшла днем раніше», - подумала вона і вирішила вкотре переглянути «Римські канікули».

Він прийшов так само неочікувано, як і пішов. Без парасольки, мокрий до нитки, із винуватими очима, тримаючи у руках жовті троянди. Декілька хвилин вона дивилася на квіти, потім перевела погляд на нього.

- Ти голодний? – запитала.

- Пробач… – мовив.

- Я сьогодні готувала овочевий суп… Є ще трохи кави і два лимони. Можна приготувати лимонне печиво.

- Я думав, що втрачаю себе. Думав, що не встигну розгадати найбільшу загадку життя. Та коли я пішов, то збагнув, що найбільша загадка життя – це любов… А моя любов – ти… Я писав тобі листи, ночував під дверима нашої квартири, телефонував друзям, я хотів усе виправити… І досі хочу…

Вони вечеряли холодним овочевим супом. Мовчки. Слухаючи, як шумить море, як важкі краплі дощу змивають із даху старого будинку пил смутку, втоми і самотності.  То був останній вечір у їхньому житті, коли вони нестерпно довго мовчали... Коли не було слів і снів.

 

Вона малює море. Він сидить поруч. Спостерігає за небом. Хмари пливуть повільно, немов сонні равлики. Багряне сонце котиться за обрій, востаннє цілуючи осіннє прохолодне море у маківку. Вона неквапом складає мольберт…

За годину до того, як пані ніч укладе стомлений день у колиску, тримаючись за руки вони повертаються додому. Він усміхається. Вона ніжно цілує його у обвітрену щоку.

 

Добраніч, море.

Добраніч, любе.

 

 


Прокоментувати

Увійти за допомогою

Коментрар успішно доданий!

Коментарі


В соціальних мережах

Рубрики

1

Рукописи не горять

Статті про книги

2

LifeStyle

Статті про життя

3

Дорогою ціною

Статті про відомих людей

4

Цитатник

Цитати з книг

5

Тіло&душа

Статті про здоров'я та психологію

6

Кімната роздумів

Думки людей про різні проблеми й на різні теми

Фоторепортаж

Цікаво

Жіноча душа - дзеркало світу

"Тільки жінка може тимчасово зупинити час". (Юзеф Булатович)


Луна имеет две стороны, или Почему в романе «Поток» нет ни одного положительного героя

«Приобретая привычку к чтению, вы строите для себя убежище практически от всех страданий жизни» (Сомерсет Моэм).



Ричард Бах «Джонатан Лівінгстон, мартин»

"Коли знаєш, що робиш, завжди виходить".


Merry Christmas!

"Різдво - не стільки відкриття наших подарунків, як відкриттям наших сердець" (Дженіс Медітер)

Підписатися

Будьте в курсі нового матеріалу та інших оновлень на сайті!

Ви успішно підписались на оновлення!

uptime