Статті про людей сильних духом

"Потік" дебютний роман журналістки Ксенії Резникової. Над його створенням авторка працювала 2 роки. І от уже нині її перша книга підкорює серця читачів.

Як розпочалася історія «Потоку», чому роман вийшов таким тягучим і похмурим, та чому у фіналі Володимир Ворон та Мія Громрідж не возз’єдналися, нам розповіла Ксенія Резникова.

 

Ксенія, коли Ви відчули, що готові написати роман? Ви обрали «Потік» чи він Вас?

Я ніколи не планувала написати книгу або книги. Тому можу сміливо сказати, що «Потік» сам мене обрав. І після цього моє життя почало стрімко змінюватися…

 

Як це відбувалося?

2017 року я завершувала лікування клінічної депресії, яка трапилася зі мною за рік до того. Професійне вигорання, війна на рідному Донбасі та смерть рідних (протягом одного року я втратила дядька, батька, бабусю та дідуся) змусили розпочати боротьбу за власне життя і серйозно зайнятися здоров’ям. Відтак мій погляд на життя сильно змінився. Я вирішила більше не витрачати свій час і зусилля на те, що мене не цікавить.

Заручившись підтримкою рідних, я залишила кар’єру піарника і пішла з корпоративного бізнесу – вперше в житті я надала собі змогу видохнути і спробувати прислухатися до власних бажань. Ця пауза у 10 місяців дозволила мені приділити більше часу не лише родині, а й собі. Користуючись нагодою, я вирішила розібратися, у якому напрямку хочу рухатися далі. Деякий час після звільнення я входила в режим звичайної жінки – багато читала, смажила млинці, спілкувалася із сином і друзями, не намагаючись щось комусь довести. Так я жила до березня 2017 року.

 

Що змінилося у березні?

7 березня був день народження мого чоловіка. Ми запланували з ним провести вечір разом, аби відсвяткувати і його свято, і моє (8 Березня), приділивши одне одному трохи часу й уваги. Вдень чоловік із сином пішли на прогулянку, а я вирішила зайнятися підготовкою до романтичного вечору.

Точка відліку почалася, коли я зайшла до ванної кімнати, аби помити голову. Я провела знайому кожній жінці маніпуляцію, а коли обгорнула рушником волосся, до мене прийшов «Потік»… Я побачила надзвичайно чіткий образ Володимира Ворона, який є одним із центральних героїв роману – саме із нього для мене почалася ця історія. Впіймавши його образ, я сіла за ноутбук і почала писати. Коли за годину повернулися мої чоловіки, у мене бути 2-3 сторінки роману. Вони не увійшли до «Потоку», однак у мене залишилася концепція й чітке бачення історії Верхнього миру.

Маю зізнатися: я довго опиралася «Потоку». Але мене так сильно накрило, що декілька днів поспіль я відчувала фізичну потребу в писанні. Мені не доводилося щось вигадувати для того, аби ця історія «виливалася» на папір. До тями я прийшла через декілька місяців, коли мала п’ятдесят сторінок хорошого тексту.  

У якийсь момент я чітко зрозуміла, що робота над романом не була схожа на терапію чи емоційний сплеск. «Потік» затягнув в себе, тож я відчула, що маю розповісти історію, яка мене обрала.

Як довго Ви працювали над романом?

Роман народився через 1,5 роки безперервного писання. Писала я його зазвичай вночі, коли завершувала виконання домашніх обов’язків, і в квартирі панувала довгоочікувана тиша. Через 2 роки після того, як до мене прийшов образ Володимира Ворона, я нарешті взяла в руки паперову книгу в червоній обкладинці. Майже 6 місяців ми займалася редагуванням та вичитуванням роману, а це, на хвилинку, майже 500 сторінок.  

 

Із яким кольором у Вас асоціюється Ваш роман і чому? Колір обкладинки йому відповідає?

Спочатку обкладинку «Потоку» я бачила світлою, можливо, навіть білою. Я уявляла на палітурці графічний чорно-сірий малюнок, виконаний олівцем. Ця ідея жила в мені дуже довго. Власне, я навіть встигла її реалізувати. Моя талановита землячка з Донецька, художниця-аквалеристка Ірина Дробишева створила для «Потоку» ніжну акварельну обкладинку. Але потім щось пішло не так...

Я показала її своїм друзям-верстальникам (чоловікам), які прочитали роман, і мали його верстати. В один голос вони заявили, що така ніжна обкладинка пасуватиме до жіночого роману з коханням-зітханням, але категорично не підходить «Потоку».

Я замислилася над їхніми словами, але часу радикально змінювати обкладинку не було. Видати книгу та провести презентацію я запланувала до третьої річниці від дня смерті тата, присвятивши її йому. Це була моя власна обітниця. Життя батька трагічно обірвалося, і я не встигла сказати йому ані останнього «люблю», ані «дякую». Тому перша книга трилогії присвячена його пам’яті. Так мені легше жити.  

Тож після їхніх слів я «пішла плакати», дозволивши їм створити свій варіант обкладинки: робіть, що хочете... І от через декілька днів я отримала досить таки агресивну, тривожну ілюстрацію, яку спочатку не сприйняла. Але за декілька годин зрозуміла, що червоний колір ідеально вплітається у канву роману.

У випадку історії Ворона червоний – це колір полум’я людських пристрастей, болю, любові, яка була затьмарена страхами і сумнівами… Любові, яка була зруйнована людьми. Тому вогняний червоний, у якому метелики згорають, перетворюючись на попіл, іскри від вогню, крило ворона, жіночі руки ідеально відображають зміст «Потоку».

 

Що Ви відчули, коли зрозуміли, що історія Ворона і Мії ожила на папері?

Я нічого не відчула (сміється). Але загалом написання роману дуже схоже із виношуванням дитини. Спочатку ти звикаєш до думки, що ти вагітна, примиряєшся із тим, що твоє життя, цілі, пріоритети, завдання кардинально зміняться. Потім малюк починає рости, штовхатися. Ти починаєш любити ту маленьку людину, яка росте й розвивається у тобі. У якийсь момент вагітність втомлює. Живіт стає великим, тобі важко ходити, думати, виконувати якусь роботу. Здається, що життя проходить повз, але тебе це не надто й хвилює. Просто разом із цією дитиною ти змінюєшся. І от ти народжуєш…

Коли мені поклали сина на живіт, я не можу сказати, що відчула захват… Із книгою сталася схожа ситуація. Я вклала в неї так багато свого особистого, власних відвертостей, болю, що не відчула нічого особливого… Я й досі нічого не відчуваю до неї. Хоча інколи я її перечитую, листаю, тримаю в руках – і кожен раз дивуюся…

Я розумію це так: «Потік» пішов у світ, до людей, я зробила те, що мала і хотіла зробити. Тепер я маю відпустити цю книгу. Сподіваюся, її зірковий час ще прийде. Можливо, колись роман екранізує американська компанія Netflix, і Ворона зіграє хтось схожий на сорокарічного Клінта Іствуда. Але я не можу сказати, що мене це зараз хвилює. Це – лише перша книга трилогії, крапку не поставлено…

Чи був у Вас страх, що читач не зрозуміє «Потік»?

У мене не було страху, що «Потік» зрозуміють не всі. Я була готова до того, що книга стане для когось відвертям, для когось – початком обнуління і оновлення, точкою входу і виходу для власного болю. Але також я усвідомлювала, що хтось не побачить у ній нічого, крім, наприклад, еротичної складової.

Страху у мене немає й досі, оскільки «Потік» уже знайшов свою аудиторію. Це люди, котрим властиво думати й аналізувати. Люди, яких обпекло життя, яким доводилося знаходити і втрачати. Вони здатні зрозуміти посил «Потоку». І вони його розуміють.

 

Ксенія, Ваш роман – це досить складна, містична і похмура історія про шлях двох людей одне до одного і до самих себе. Чому у ньому так багато болю, страждань, сліз і порівняно небагато світла?

Річ у тому, що не люблю, коли історії завершуються хепі-ендом… Мені близькі європейські казки для дорослих (я захоплююсь «Лабіринтом Фавна» Гільєрмо дель Торо, «Страшними казками» Маттео Гарроне) або стрічками Ларса фон Трієра та Девіда Лінча. Вони дуже реалістичні у своїй красі і певній жорстокості. Мабуть, тому «Потік» вийшов таким темним і тягучим.

Загалом у романі я акцентую увагу на людській природі, яка є доволі сутінковою. У кожному з нас є щось від Бога, а щось – від Диявола. Життя кожної людини, кожен крок або вчинок – це боротьба між світлом і темрявою.

Верхній світ, зображений у романі, – сутінковий, сповнений людських вад, але водночас мальовничий і незаймано-прекрасний. У ньому вистачає місця для краси і любові. Тому, на мій погляд, у романі достатньо світла, оскільки він вчить людей бути вірними і чесними. Вчить їз думати, відчувати, говорити про наболіле, змушує приймати дорослі рішення і наслідки своїх вчинків.  

 

Світ, змальований у романі, дуже деталізований. Ви прискіпливо описали образи головних та другорядних героїв, самого Потоку, «розклали» на деталі сцени боїв, магічних ритуалів і т. д. Простіше кажучи, Ви створили окремий світ з його історією, правилами, ритуалами. Важко Вам це вдавалося?

Ні, це було не дуже важко, це був справжній кайф. Верхній світ, творцем якого я стала, дуже близький мені і зрозумілий, адже там немає напівтонів. Там є чорне, біле і трішки сірого. Його герої – прямолінійні, відверті й чесні за своєю суттю. Я можу впевнено сказати, що жителів Верхнього світу мені не довелося вигадувати, адже до мене приходили цілі картини Верхнього світу, образи, нові слова. Багато читачів, наприклад, шукали значення слова «хакіма». У «Потоці» хакімою називають дружину володаря. Так, я вигадала це слово, але я не страждала над ним.

Загалом робота над романом нагадувала мені прогулянку лісом. Умовно кажучи, я виходила на літературну галявинку, описувала все, що там могла побачити, а потім йшла далі. Нова стежка виводила мене до нової історії. У процесі написання «Потоку» у мене розширювалося бачення всього роману, його філософії, ролі головних і другорядних персонажів. Спочатку я думала, що це буде жіночий роман про магію та кохання; але навіть уявити не могла,  що історія переросте у реальну філософську казку-притчу.

Над розкриттям якого персонажа Ви працювали найдовше?

Найдовше я працювала, напевно, над образом Ліліани, оскільки вона досить складний персонаж. У першій частині Ліліана постає перед читачами сильною, войовничою, впевненою в собі жінкою. Через це деякий час я не знала, що робити з нею у другій частині, адже чітко розуміла, що з Вороном майбутнього у неї не буде, тому вирішила відштовхуватися від її минулого.  

Читачі побачили Ліліану в ролі розлучниці, але насправді вона – юна дівчина з непростою історією, зґвалтованим тілом та душею. Коли Ворон пішов від неї, Ліліана переродилася, стала жорстокішою і схожою на чоловіка, бо лише так можна жити без серця і без надії. Маю зізнатися, що її історія мені ближча, ніж історія Мії. Такі жінки, як Ліліана, завжди беруть те, чого їм хочеться, але за їхньою впевненістю та зухвалістю ховаються глибокі й болісні історії. Я дуже добре це знаю.

 

Хто є головним героєм роману?

Особисто я поділила всіх героїв книги на головних та центральних.  

Головними героями роману для мене є море і сам Потік. Адже море було свідком зустрічей людей і богів, свідком кохання, зародження людства, а опісля – свідком розквіту і падіння людства. А Потік – остання твердиня, джерело енергії та сили, яка робить людей надлюдьми і дарує надію на те, що людство житиме й розвиватиметься.  

Центральний герой – це, звісно, Ворон, саме навколо нього закручується фабула роману, він присутній у всіх історіях безпосередньо чи опосередковано. Також центральними героями є Омра і Черепаха. Але це окремі історії, які ще не до кінця розказані. Можу вас запевнити, що вони будуть не менш цікавими, ніж історія кохання Мії та Ворона.

 

Чому жінки цього роману так сильні у свої слабкості?

Бо вони загалом сильні. І не лише в романі, а в реальному житті. Інколи ми навіть не здогадуємося, як багато сили зосереджено всередині нас.

… Коли я боролася із депресією, такою, що хочеться вийти у вікно, єдине, що мене тримало у цьому житті – це очі сина. Я не вірила у майбутнє і не бачила завтра, але ж піднялася із попелу… Заради сина. Бо заради своєї дитини жінка здатна на все. Однак біда в тому, що самих себе ми не вміємо так любити, як дітей або чоловіків. Ми зовсім не вміємо дарувати любов і турботу самим собі.

Жінки Верхнього світу гіпертрофовані у своїй жіночності, красі і силі. Вони випромінюють чисті почуття, без домішок. Це захоплює і дивує читача. На прикладі історії Ворона й Мії показано, як багато залежить від серця жінки, яка стоїть за своїм чоловіком. Від її світла, любові, мудрості. Зрада жінки не проходить безслідно.

Тому у «Потоці» звучить: люби свою жінку, поважай її, не дивися на інших, дозволь собі бути слабким, якщо у цьому є потреба. Дозволь собі бути справжнім, а їй – бути поруч. І тоді все буде. І буде добре.

Багато Ваших читачів сподівалися, що роман завершиться хеппі-ендом – Ворон і Мія возєднаються. Але Ви зробили інший фінал. Чи вважаєте особисто Ви його сумним? Чи міг роман завершитися по-іншому?

Так, читачі очікували на щасливий фінал. Вони сподівалися, що Ворон поверне Мію до життя, що вони відбудують велику Чашу, але – ні. Секрет в тому, що «Потік» я почала писати з кінця, тому ще на початку роботи над романом точно знала, яким буде фінал історії кохання Ворона та Мії. Однак я не вважаю його сумним. Він – чесний. Багато хто проходить через втрату і смерть, але це завжди стає початком трансформації людської душі. У фіналі роману є дещиця світла і надії на те, що історія Ворона і Мії колись може завершитися по-іншому.

Але, на мій погляд, єднання треба заслужити, бо якщо ти багато «накосячив», то хепі-енд просто неможливий. Зараз я працюю над другою частиною роману, проте я не знаю, чи будуть вони разом. Я не впевнена, що їм це потрібно.

 

Що буде з Потоком далі?

«Потік» житиме, знаходитиме своїх читачів. Комусь він уже допоміг пережити внутрішню трансформацію, а хтось до нього ще тільки йде. Я сподіваюся, що «Потік» зцілить не одну поранену життям і зрадою душу. Далі буде!

 


Прокоментувати

Увійти за допомогою

Коментрар успішно доданий!

Коментарі


В соціальних мережах

Рубрики

1

Рукописи не горять

Статті про книги

2

LifeStyle

Статті про життя

3

Дорогою ціною

Статті про відомих людей

4

Цитатник

Цитати з книг

5

Тіло&душа

Статті про здоров'я та психологію

6

Кімната роздумів

Думки людей про різні проблеми й на різні теми

Фоторепортаж

Цікаво

Фруктово-ягідні смузі: вітамінний вибух

Напій, який зміцнює імунітет та покращує сапочуття


Х-WAVE: фитнес, который бережет твое время и заботится о здоровье

Стаття про революційний вид спорту. Ви просто мусите про нього дізнатися! (PR )


Кетрін Стокетт «Прислуга»

Потворність живе всередині. Потворно бути жорсткою людиною, що завдає болю.


Марк Ґоулстон «Як спілкуватися з психами»

А ви вмієте спілкуватися із побутовими психами, зберігаючи спокій?


Джонатан Сафран Фоєр «Страшенно голосно і неймовірно близько»

Історія, яка вчить цінувати рідних, адже коли б вони не померли, у нас завжди є що їм сказати...

Підписатися

Будьте в курсі нового матеріалу та інших оновлень на сайті!

Ви успішно підписались на оновлення!

uptime