Я попрощалася із ним і пішла додому. Не хотіла заходити у маршрутку чи тролейбус. Не хотіла, щоб люди на мене дивилися.
Не пригадую, як дісталася до квартири. У моїй пам’яті залишилося тільки цокання каблуків, якими я відмірювала відстань нашої розлуки, і уламки міста. Дощ. Люди. Світлофори. Цигарковий дим. Сьорбання кави…
Це був звичайний день.. День, який став для мене початком самотності.
****
Увечері, коли він лежав поруч, важко дихаючи від нервового напруження, я пообіцяла собі не плакати перед ним. Але вже вранці, коли ми востаннє пили разом каву, я порушила обіцянку. Це було так безглуздо і неправильно. Сльози капали в чашку, забарвлюючи чорний напій солоним присмаком, а я не могла зупинитися. Він мовчав. Просто дивився на мене… Та й що він міг сказати? Що війна скоро закінчиться? Що там, куди він їде, безпечно? Що 6 місяців розлуки – це небагато?
****
Дорогою додому я не плакала. Не могла. Бракувало повітря. Та коли переступила поріг комуналки, сльози хлинули рікою.
Тут, у нашому орендованому за 5 тис. грн помешканні, кожен квадратний метр нагадував про нього. У кімнаті пахло його парфумами, а на столі цокав годинник, забутий ним через поспіх…
Я не знала, що робити. Як далі жити. З чого почати. Тому почала з прибирання. Я згорнула нашу постіль, запхала її до пральної машинки і заходилася чистити килим. Телефон мовчав. Кричали сусіди. Мені захотілося закурити. Я ніколи не курила. Я зібрала його сорочки і занурила у воду. Я прала їх руками. Пальці почервоніли від тертя, але мені не було боляче.
За вікном вечоріло. Я пригадала, що нічого не їла. Дістала з полиці білий батон, на коліна поклала телефон. Він мовчав. І я мовчала. 8 годин поспіль.
О 22:00 він написав, що в нього все добре. Я видихнула і залізла під ковдру, не роздягаючись. Телефон поклала біля подушки. Я знала, що він не напише, але я сподівалася. Бо що ж мені далі робити, окрім як сподіватися? Хіба що лічити дні і жити від дзвінка до дзвінка…
****
Сьогодні я вперше збагнула, що кохання – це найкраще і найгірше, що сталося зі мною. З нами…
****
Я лежу на ліжку. Такому великому, як ніколи, і думаю про те, що він зараз робить. Спить? Дивиться на небо? А може, думає про мене?.. Я натискаю на телефон. 4:30. Закриваю очі. Поруч лягає самотність. Тихо. Упевнено.
Я запитую в Бога: «Чому ти у мене його забрав? Ти ж знаєш, що я без нього не вмію».
Жінка, котра чекає на Нього ©
Статті про книги
Статті про життя
Статті про відомих людей
Цитати з книг
Статті про здоров'я та психологію
Думки людей про різні проблеми й на різні теми
«Приобретая привычку к чтению, вы строите для себя убежище практически от всех страданий жизни» (Сомерсет Моэм).
Як стати журналістом? Якщо ви шукаєте відповідь на це запитання, то цей матеріал точно для вас!
Жінка, котрій судилося стати найпотворнішою
Любіть і бережіть тих, хто наповнює ваше життя світлом!
Про життя, рух вгору й віру в себе!
Будьте в курсі нового матеріалу та інших оновлень на сайті!