Коротка бузкова історія

Їй – 35. Вона самотня. Однак неодмінно спокійна й вишукано одягнена. Вона ходить вулицями не піднімаючи очі, постійно дивиться вниз, ховаючи від перехожих легку сполоханість. Можливо, вона боїться, що хтось ненароком зачепить край її душі, й не помітивши цього, піде далі?

У 35 років важко зберігати спокій. Здається, ще мить... і життя кудись подінеться, випурхне, немов поранений голуб, і більше не повернеться у свою звичну клітку з судин, капілярів і потоків крові.

 «Весна», – перше, що мимоволі спадає їй на думку, коли вона йде вулицею. Скільки барв і змішаних почуттів у цьому простому слові – сонячний, небесний, фіалковий, трав’яний, бузковий… Треба бути безмірно нещасним, щоб не відчувати, як вони заповнюють душу людини по самі вінця. Яким же це треба бути нещасним?

Вітер грається із її красиво сконструйованою зачіскою, намагаючись привернути до себе увагу, а сонце заглядає у блакитні очі, наповнюючи їх весняним теплом. А вона все йде і йде. Не озираючись, не піднімаючи очі вверх. Вона просто відчуває кожною клітиною тіла цю красу, намагаючись зберегти її в своїй душі назавжди, замалювавши найтоншими штрихами кожен рух, кожен звук.

А за рогом розцвітає бузок. Поволі. Тихо. Ніжні пуп’янки обережно відкривають планеті найбільшу свою таємницю – маленьке квітуче серце, розливаючи пахощі по всій околиці. І п’яніє від солодкого аромату весни земля, потопаючи в квітах і сонячних променях. Високо в небі гудуть літаки, розсікаючи перламутрові хмари залізними крилами, а вона йде кудись, замріяно рахуючи власні кроки:

- Один, два, три, чотири…

Їй хочеться щастя і душевного спокою. Хочеться до нестями. Але вона кудись поспішає, турбуючись про щось зовсім неважливе і другорядне. А бузок розквітає, затягаючи у свої тенета перехожих, байдужих до життя. Прекрасна мить…

Єдина мить, яка ніколи не повториться. Щаслива мить... Поки людина живе, їй постійно бракує лише одного – щастя! А чого бракує жінці, одинокій, але нестерпно красивій? Їй бракує Його підтримки й щирого погляду, кави, випитої разом уранці, теплої постелі, залитої пахощами кохання, квітів, подарованих без причини. Жінці бракує чоловіка. Мудрого. Вірного. Єдиного. Жінка – це квітка, за якою потрібно доглядати, бо інакше вона перетвориться на кущ колючої шипшини.

Квітне бузок. Весна. Залите сонцем місто. Її душа сподівається на диво. Вона шукає Його, а він спокійно п’є каву, читає ранкову газету, не уявляючи, що десь зовсім близько, її руде волосся прикрашає бузковими квітами вітер, необачно залицяючись. Він сидить за столом, ігноруючи шум мегаполісу. А за вікном цвіте бузок.

«День безглуздих справ», – сердиться він, позираючи на годинник, і пригадує, що треба взяти папери. Поспіхом підходить до шафи, дістає стос документів, списаних розумними словами, і скоро читає найважливіше. Він мовчки стоїть посеред пустої кімнати, слухаючи цокотіння годинника: «Треба йти…». А вона повагом іде вулицею, красива й до нестями самотня, відчуваючи кожною клітиною тіла, як за рогом квітне бузок. Просто йде, рахуючи кожен крок: «Один, два, три, чотири…».

Лара Щира