Піоновий колір смутку

У бабусиному саду квітнуть суниці. Так рясно, що ніде ногою стати. Раніше їх тут не було. Можливо, тому, що небо над садом закривали крислаті кучеряві вишні. Коли бабусі не стало, вони повсихали. Усі як одна. І дві яблуні, котрі вона, зігнута до землі від тяжкої праці, щовечора поливала криничною водою. Тільки хата залишилася стояти. Сумна і обездушена. А колись вона сміялася разом із нами, сипала жартами, співала пісень. Напевно, тепер вона сумує за бабусею. Як і ми…

За життя бабуся страшенно любила квіти. Особливо – півонії. На початку літа, незадовго до її дня народження, вони неодмінно зацвітали, заливаючи подвір’я солодко-рожевим ароматом. І тоді джмелі втрачали голову, хмеліючи від пахучих півоній і недостиглого сонця. А ми відчували наближення свята.

Зараз біля бабусиної хати, як і завжди, рожевим цвітом наливаються тугі бутони крислатих півоній, однак нагадують тепер вони не про Наближення особливого дня, а про Віддалення… Її Віддалення від нас.

Інколи мені здається, що біль втрати ніколи не зникне, не стане меншим, не постаріє. Він завжди житиме у грудях, стискаючи час від часу горло. Буде з’являтися у найрізноманітніші, часом зовсім непідходящі моменти, вимагаючи декілька крапель сліз…

У її день народження ми неодмінно приходили до неї із букетом півоній. Але, чесно кажучи, вона більше любила милуватися незірваними, вільними від людських рук квітами. Та й узагалі бабуся щиро любила усе живе. Щовесни вона висаджувала біля хати рослини різних видів, а потім хвилювалася, щоб вони не померли від пшенично-макової задухи. Тому кожного вечора щедро поливала їх водою, невтомно повчаючи нас, що про все живе треба дбати з любов’ю. А особливо – про людей, усіх без винятку. Я нерідко у таких випадках протестувала, бо як можна дбати, приміром, про того, хто робить тобі боляче? Як можна любити того, хто тебе зневажає? Тоді бабуся казала: «Доню, пожалій того, хто тебе образив, вибач і йди далі. Не відплачуй людині тією ж монетою. Зло роз’їдає душу, а темрява засмоктує в себе, немов трясовина. З неї важко вибиратися».

Нині я часто пригадую ці слова, усвідомлюючи, що, напевно, найскладніше завдання людини – навчитися любити іншого. І на додачу його темряву. Думаю, і у бабусі була темна сторона, як у всіх нас, одначе вона майстерно її приховувала.

Скільки пам’ятаю, бабуся завжди щось робила. Саджала, сапала, шила, в’язала, читала. Вона ніколи не сиділа без діла. Казала, що праця робить людину чесною, а книги – розумною. Тому, напевно, й навчила мене читати ще у 5 років. Коли на вулиці пекло сонце чи йшов дощ, ми полишали працювати й ховалися до хати. Бабуся діставала з полиці збірник творів Григорія Квітки-Основ'яненка і я вголос читала їй «Марусю» чи «Салдацький патрет». Виразно, з інтонацією, але без розуміння змісту цих творів. Воно прийшло роками пізніше, як і годиться. Але ті щоденні читання були такими теплими і світлими, що досі зігрівають серце…

Із бабусею було легко, вона завжди усміхалася, попри нелегке життя. Глибокий смуток огортав її лишень тоді, коли вона пригадувала про примусові роботи у Німеччині, гортаючи альбом із старими чорно-білими фотографіями. На тих світлинах вона юна, пригнічена, із нашивкою «OST» на грудях… А ще вона все життя сумувала за мамою, яку втратила у два роки… Бо навіть дуже дорослим бабусям, які мають дітей і онуків, бракує маминого тепла і любові.

Біля бабусиної хати скоро заквітнуть півонії. Яскраві, пишногруді. Я дивлюся на них і бачу її. Усміхнену, закутану у червону хустину, таку рідну-рідну. Я подумки обіймаю її і кажу: «Ба, вибач нас за все…». Потім зрізаю три бутони півоній і несу до пустої хати. Ставлю їх у банку з водою і залишаю на вікні. На полиці лежить Біблія, старі газети і книги, які ніхто більше не читатиме. На стіні висить німий годинник. І тільки півонії, піднявши красиві голівки до сонця, наповнюють сіру пустку зелено-рожевою фарбою.

Ти бачиш їх, бабусю? Скоро вони заквітнуть лише для тебе...

Тетяна Крисюк