Гальфдан В. Фрайгов «Любий Ґабріелю»

«Уявляєш, я не знаю, хто ти, хоч так добре тебе знаю. Я не знаю, що ти пам’ятаєш, ти – той, що не вміє забувати».

(Гальфдан В. Фрайгов)

Бути хорошим батьком нелегко, а хорошим батьком «особливої» дитини – у стократ важче. Та якщо оточити її муром любові і розуміння, місію можна виконати. Принаймні, Гальфдану В. Фрайгову вдалося.

Лист до сина

Коли Ґабріелю виповнилося три роки, лікарі діагностували у нього аутизм. Ця звістка спантеличила батьків. Адже вони не мали уявлення, як виховуватимуть «особливого» сина. Медики, педагоги та психотерапевти давали подружжю чимало професійних порад, але часто вони суперечили одна одній. Якось Гальфдани погодилися покласти сина до шпиталю, щоб він пройшов місячний курс лікування. Лікарі запевняли їх, що після цього стан хлопчика покращиться, та він лишень погіршився.

«Ти ніяк не міг заснути вночі, мучився від безсоння, а тоді встав, узяв папір чи фарби й намалював великий живіт з великим жмутом кишок. Усередині кишки намалював пігулку, перекреслив її величезним червоним хрестом і сказав:

- Не хочу більше цих ліків, вони повзають мені в животі. Я не можу заснути. Я не бачу снів, лише жахіття. Мені паморочиться в голові. Не давайте мені цих ліків».

Тоді батьки вирішили вибудовувати схему лікувального виховання інтуїтивно. Відкинувши численні неоднозначні методи та теорії, вони оточили сина «надійним муром любові й заохочення».

Однак письменник зізнається, що у них із дружиною були моменти короткочасних зламів, коли здавалося, що сил рухатися далі бракує. І лише чітке розуміння того, що їхня любов і підтримка надзвичайно потрібна Ґабріелю, змушували їх щоразу воскресати.

Ідею написати книгу про сина Гальфдан виношував довго. Він прагнув бути чесним із читачем, але водночас не хотів образити почуття сина. 

 «… Я мусив знайти форму, яка не ранила б тебе, яка дала б змогу мені щиро дивитися тобі у вічі й бачити себе, немов у дзеркалі – якщо ти коли-небудь прочитаєш мою писанину. Щоб ти не почувався, мовби тебе виставляють напоказ, мовби тебе зраджують, аби не думав, що тебе неправильно розуміють. Я мусив обережно добирати слова, щоб не скривдити тебе, щоб мій лист не сприйняли як погоню за сенсацією, щоб тобі не здалося, що я виношу бруд із хати».

Зрештою, письменник вирішив написати синові листа.

Фото: ВСЛ

Особливий світ особливого хлопчика

Форма листа дала змогу Гальфдану звертатися до сина, як до друга, із яким він хоче поділитися набутим досвідом і переживаннями. Переживаннями, котрі уже трансформувалися у спогади, і переживаннями, які хвилюють його зараз. Без дорікань і моралізаторства.

А перейматися письменнику є чим. Адже він не може вберегти сина від усіх болісних розчарувань, які чекають на нього у житті, хоч і намагається це зробити. Ба більше, він не завжди може передбачити його поведінку, пояснити суть тих чи інших явищ, дати конкретні відповіді на його конкретні запитання.

«Ти можеш пообіцяти мені, тату, що я завжди житиму тут?», «А Бог справді живе на небі?», «Чому ніхто не знає Бога?», «А чи хтось бачив Бога?», «Чому я не можу бути таким, як інші?», «Що означає «справжній»?».

Ґабріель вимагає від світу точності, а від людей однозначності. Він не розуміє значення метафор (погодьтеся, інколи вони усіх нас добряче заплутують), саркастичних висловлювань, порівнянь, іронії. Але не тому, що йому бракує розуму, а тому, що він трохи по-іншому бачить і сприймає усе сказане і зроблене живими особами.

«Для тебе взаємозв’язки можуть і мусять бути лише правдивими, бо ти їх плутаєш з логічними структурами, ланцюжками причин та наслідків, і кожна ланка цих ланцюжків безумовна й непорушна. Тобі не подобаються душевні переживання, яким ти не можеш дати визначення, ти відмовляєшся визнавати свою належність до будь-якої спільноти, яка не викликає довіри. Це тому ти так часто стоїш самотньо в кутку й наче прагнеш приєднатися до забав однолітків, розділити їхню легковажність, проте відсторонюєшся? Невже тобі так боляче відпустити себе?».

Та попри свою надмірну впертість і закритість, Ґабріель досить розумний хлопчик (бо діти з аутизмом не дурні!), відкритий і надзвичайно довірливий. Остання риса характеру завдає йому чимало клопотів. Однолітки охоче користуються його простодушністю. Однак заради справедливості варто сказати, що є у житті Ґабріеля люди, які завжди стояли на його боці. Навіть тоді, коли він кусався і бешкетував, переживаючи «важкі дні». Насамперед, це його учителі. Інколи їм було непереливки. 

«Доросла дружба настільки нове для тебе явище, що ти прагнеш будь-якою ціною втримати біля себе нових друзів. Іноді мені, хоч як це прикро визнавати, закрадається підозра, що вони використовують твою довірливість і… твої гроші. Ти, на щастя, нескупий і щирий від природи, і  якщо твоя щедрість може забезпечити тобі друзів, ти з готовністю віддаєш усе, що маєш. Хоч не раз уже траплялося, що фальшиві друзі відверталися від тебе, щойно порожніли твої кишені».

Спочатку на сторінках книги письменник змальовує читачам дитинство Ґабріеля. Та вже у фіналі він знайомить нас із дорослим сином. Хлопчик виріс, а тому мусить бути самостійним… мусить постійно змінюватися, підлаштовуватися під складний світ. І лише прагнення Гальфдана залишаються незмінними. Він хоче, щоб син жив повноцінним життям і був сильним. Саме тому багато років поспіль він учив його не здаватися. Саме тому так багато років рідні оточували його надійним муром любові й заохочення, пробачали скажені витівки, образливі слова і завжди оберігали його сни.  

«Бажаючи «на добраніч», ми чіпляємося лише одне за одного, а не за час – його ми вже втратили, він проминув. У такі миттєвості залишається лише осягання тіла й усвідомлення близькості – обіцянка, що все нам пробачено й що вранці ми не будемо самотні».

Ґабріель ніколи не буде самотнім. Поки у нього є мама і тато. 

Короткий висновок

«Любий Ґабріелю» – це надзвичайно чесна, сентиментально-відверта книга-лист про батьківство, сім’ю і любов, що здатна зцілювати.

Вона відкриває читачеві двері у світ складних понять аутизму і доводить, що родина – найдорожче, що може мати людина.

Вона вчить не відповідати злом на зло, вчить пробачати тих, хто тебе образив, вчить бути чесним із собою та іншими. Навіть якщо ти «особливий».

Уривок з книги: Чайка медитує на гребені дашка човнової повітки