Коротка історія про любов і золоту рибку

Я дивився на гострий місяць, допалюючи десяту дешеву цигарку. Страшенно болів шлунок, здавалося, ніби хтось щипцями стискає нутрощі. Безпорадність і бездонний смуток висмоктували з мене життя.

Вона спала, згорнувшись клубочком. На лівому боці. У смішній піжамі, із резинкою для волосся на руці. Довге хвилясте волосся сховало від мене її тендітні плечі, але я без труднощів міг відшукати улюблене фото у шухлядах своєї пам'яті...

Пам'ять.

Як багато заховано в одному слові. Непідйомні стоси паперу, списаного словами різних відтінків, тисячі усмішок, мільйони дотиків, картинна галерея із людських портретів…

Я любив її. Так сильно, як тільки може любити людина. Я хотів її врятувати, але у мене не було часу. Найбанальнішого і найнеобхіднішого у світі ресурсу. Тому я вирішив запам'ятати її, заповнивши усі зали своєї пам'яті нею.

Я діставав спогад за спогадом, без жалю і роздумів, викидаючи їх на смітник. Один за одним. А у спустошені коробки складав замальовки, присвячені їй.

Якось мені довелося викинути спогад-замальовку про першу спійману рибу. Щонеділі ми з батьком ходили рибалити, мама пекла нам домашні пироги із капустою. Влітку я обов'язково надягав солом'яного капелюха, восени – зелені гумові чоботи на виріст.

Я назвав її Золотою, ту першу рибку, а потім відпустив. Шкода, що тоді я відмовився від трьох бажань. Зараз би й одного вистачило…

Я любив її. Любив своє життя, у якому завжди була вона. Смішна, роздратована, невиспана. Але я ніколи не зупиняв момент, не підходив до неї впритул, не вивчав кожну дрібнесеньку зморшку, не розглядав поодинокі родимки, не відповідав на всі поставлені запитання, не помічав, вискубла вона брови чи ні. Бо ніхто так не робить. Ніхто не помічає. Ми просто живемо. П'ємо каву, тримаємося за вкриті мікробами поручні, купуємо молоко, щороку обіцяємо собі стати іншою людиною, складаючи ідеальний список цілей. Ми просто живемо, забуваючи, як сильно ми любимо. І що любов – це і є життя.

Я допалив десяту дешеву сигарету, спалив би й одинадцяту, але пачка спорожніла. Доведеться чекати ранку. Доведеться лягти в ліжко, згорнутися  калачиком і тихенько запам'ятовувати, як вона спить. У мене небагато часу, щоб намалювати ідеальний спогад, із яким опісля доведеться жити роками, розглядаючи самотній місяць. Бо вона може піти, але ніхто не змусить мене забути, яким я був щасливим і дурним, коли вона була поруч. Бо любов відтерміновує смерть.

©