Роберт Зіталер «Ціле життя»

 «Зробіть собі послугу та прочитайте цю книжку. Це пожива для душі – така спокійна, така прониклива і водночас сповнена відгомоном і відлуннями»

(Крістін Вестерман)

Гори не можна не любити, як і захід сонця, як і весну, як і саме життя. Але як бути, якщо доля несправедлива до тебе, якщо вона не шкодує для тебе кпинів і ляпасів? Чи можна тоді любити цей світ і себе в ньому? Герой цієї маленької, але надзвичайно глибокої книги доводить, що можна. Хоч це надзвичайно важко.

Андреас Еґґер (головний герой) майже усе життя самотній. Але самотній він не тому, що злий чи дивний, а тому що мовчазний, нерішучий і спокійний. Таким його зробили гори і сирітство. Тому цілком спокійно можемо стверджувати, що ця книга про людину, її сутність, нелегкий шлях вгору та вниз і гори – високі й холодні.

«Якусь мить він прислухався до мовчазного снігу. Довкола панувала суцільна тиша. Мовчали гори, які він так добре знав. Утім, вони досі могли наповнити його серце страхом».

Із перших сторінок «Цілого життя» виникають асоціації із «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського. Ми переносимося у той далекий час, коли люди були залежними одне від одного (належали господарю), у горах ще не побудували підвісні дороги, а про світло жителі гірських місцин чули хіба що із переказів. Людина знаходилася у надзвичайно тісному зв’язку з природою і від неї залежала. Кохання було чистим, думки простими, бажання високими. Щодо кохання, то про нього хотілося б сказати декілька слів окремо. У Андреаса і його обраниці, Марії, воно зародилося на лоні природи, там воно і закінчилося. Можливо, їхня історія було закороткою, але надзвичайно яскравою й іскрометною. Вони не намагалися випередити хід подій, не поспішали стати чоловіком і дружиною, бо якось відразу стали одне для одного цілим світом… А ситуація, коли Андреас зробив коханій пропозицію, взагалі змушує читачів затамувати подих.

Однак життя у горах не завжди таке красиве й мальовниче. Часом воно добряче знущається із людей, змушує їх страждати, падати на коліна, плакати, шукати і втрачати. Андреас загубив багато чого, але при цьому не розучився любити життя. Це його індивідуальна особливість, прикметна риса, якщо хочете.

Наш герой пережив війну, полон, часом не мав де спати і чого їсти, але завжди залишався собою. Епізоди, де він сидить у холодній печері, виконуючи бойове завдання, чимось суголосні з повістю Василя Бикова «Альпійська балада». Адже і тут, і там герої перебувають у горах, мусять коритися їхній величі, шукати тепла й благати про порятунок. Варто відзначити, що гори змучують героїв обох книг, але водночас роблять їх сильнішими і зачаровують.

Андреас став свідком перебудови світу, його модернізації. Часом чоловіку було важко зрозуміти безтурботних туристів, прийняти нові блага прогресу, але він зумів, призвичаївся. Ззовні. Всередині він залишився таким, яким був від народження. Врешті, історія Андреаса закінчується, як і закінчуються історії всіх людей, але лише на папері. У душах читачів вона продовжує жити.

«Він уже так довго жив на світі й бачив, як той змінюється і, здається, крутиться щороку швидше. Почувався якимось пережитком давно минулих часів, якоюсь колючою травою, яка, хоч куди б не рухалася, тягнеться до сонця».

У книзі дуже мало діалогів, а ті, які є, - короткі, змістовні, позбавлені зайвих слів і непотрібних думок. Склалося враження, що письменник «вивернув» перед нами душу однієї людини, змусив поринути у світ її тривог, снів, переживань, проблем, коротких радостей. Її хочеться перечитувати й перечитувати. Особливо - описи пейзажів, яких тут чимало, оскільки окрім Андреаса головним героєм книги є ще й матінка-природа. 

Не пошкодуйте часу для цієї книги! У ній всього лишень 158 сторінок, але безмежно багато мудрих слів!