Василь Карп’юк «Ще літо, але вже все зрозуміло» - книга не для всіх

«Ще літо, але вже все зрозуміло» – книга про життя, як воно є. Книга про гуцульське село, пронизана традиціями і роздумами про вічне. Книга, яка заспокоює і надихає.

Автор: Василь Карп’юк

Рік видання: 2016

Жанр: колонки

Особливість: мова книги близька до розмовної

Чесний дивак

«Навіть не сходив із автобуса у Брустурах, а відразу поїхав у Шипіт. Лиш тільки мама на зупинці подала мені косу. Так уже хотілося до косіння трави». Багато ви знаєте таких людей? Людей, які приїхавши з міста до батьків на коротку гостину, кидаються із порога до роботи? Я не багато. Та й, певна, ви теж. Сьогодні наше життя спокійне (бо стреси – це шкідливо), ліниве (треба берегти енергію для «великих» справ), обмежене (праця – уже не робить із людини людину). Ми, мов ті павуки, снуємо навколо себе павутинку з соціальних мереж, дурнуватих ігр, дешевої їжі й розважальних телешоу. Тому коли береш до рук книгу, то вже з перших сторінок розумієш, що наш герой – справжнісінький дивак. Він косить траву, пише тексти від руки, не любить комп’ютер, знає і шанує гуцульські традиції. А ще він думає не про те, де «потусуватися» на вихідних, а про те, що життя не вічне, що вмирати не страшно, що у людини є призначення…

Проблематика книги – осягнення людиною цінності життя у гармонійному співіснуванні з природою. Якщо вона й повинна бачити ще щось, окрім своїх мирських бажань, то це красу навколишнього світу і необхідність праці. Незалежно від того, де вона живе, де працює і який заробіток має. Чимало питань, які піднімає автор, змушують замислитися над тим, як ти живеш, де ти живеш і для чого живеш. Здавалося б, він пише про прості й давно відомі речі, але пише якось так спокійно й вправно, що йому хочеться вірити. Він ніби заспокоює, що, мовляв, усе буде так, як має бути, не потрібно вигадувати зайвого: «Отже, старіння – лише мила зміна агрегатного стану. Найкраще це видно у серпні. В одній з розмов поет Василь Герасим’юк зауважив, що серпень – це ще літо, але вже все зрозуміло. І дуже добре, що нам приходить цей час і нагадує. Щоб ми не лякалися і не вважали це непередбачуваною несподіванкою. А далі буде осінь – вона взагалі найчесніша».

Також, окрім процесу старіння, людину не повинна лякати смерть, "бо душа безсмертна, а тіло - один зі станів землі": "Загалом, помирати не має бути страшно. Це дуже гарно і природно. Може бути лише здивування від неосяжної мудрості Бога". 

Головне життєве правило героя книги – бути чесним. Із собою, із людьми, із світом. Адже людина – це маленька деталь великого світу. А без неї, без цієї деталі, буття втратить сенс і вагомість. Люди наповнюють його [буття] змістом. І яким саме змістом, залежить від кожного з нас.

Традиції і настроєвість

Якщо ви народилися в селі, то маєте знати хоча б щось про традиції своєї місцини. Городянам пощастило менше. Чому я кажу «пощастило», а тому, що традиції – це душа нації. Із них можна почерпнути багато інформації про побут українців, сімейний устрій, ведення господарства, виховання дітей тощо. Нині ми стираємо зі своєї пам’яті подібні речі, оскільки це «втрачає» свою актуальність. А от герой книги з таким твердженням не погоджується. У багатьох його колонках-роздумах так чи інакше виринають згадки про звичаї та прикмети села: як і коли косити траву, що означає, якщо синичка б’ється у вікно, що потрібно робити, коли розгулялася сильна гроза, як відбувається весілля і хто виготовляє весільні атрибути: «Деревце – такий весільний обряд, який відбувається переважно в четвер перед  весіллям у молодої. В той час прикрашають соснові чи кедрові деревця, які є обов’язковими весільними атрибутами. Коли деревця вже прикрашені, то дружки приходять до молодого, де вже чекають дружби. Потім усі разом вертаються до молодої. Там відбуваються застілля і танці. То якраз на танцях я собі думав – оце гуцульська феєрія».

Напевно, це не надто важлива інформація, скажете ви, і я погоджуся. Без неї можна спокійно жити. Але вона однозначно цікава й важлива для нас. Бо, напевно, через якихось 100 років про подібні речі дізнаватимуться лише із книг. Наші віковічні традиції помруть разом із їхніми носіями.

Загалом книга дуже настроєва. Думки, які викладає герой залежать від того, де він знаходиться, з ким спілкується, у яку пору року пише тексти, які події відбуваються у його життя, що він читає. Читач фактично подорожує шляхами міста і села, ходить разом із оповідачем косити траву, запрошувати гостей на весілля, смакує ранковою кавою: «Щойно поснідав полуницями й кавою», «Шматочок твердого сиру і кава. Шоста ранку. Раніше за сонце». 

Зближує дует головний герой - читач мова колонок-роздумів. Вона наближена до розмовної, а тому у простої людини не виникає враження меншовартості, а головний герой не постає в уяві ідеальним і надзвичайно розумним. Оповідач - особа, яка живе простим життям, які і сотні інших. Він не цурається навіть найбруднішої роботи, проте знає толк у доброму читанні й науці. Така людина викликає довіру й симпатію. 

Окремо варто сказати й про те, що герой головної книги про літо постійно вчить читача цінувати кожну мить життя і не випадати з колеса: «Господи, поможи бігти в цьому колесі, як вивірка. Ми вертаємося щодня з безліччю прохань і запитань. Часом навіть дякуємо. Господи, лише допоможи не впасти з колеса». Не подумайте, що це якийсь релігійний заклик. Усе значно простіше. Просто людина ніколи не може бути впевнена у свої непереможності й геніальності. Головний герой лише нагадує нам про те, що прохання про допомогу ніколи не вважалося і не вважатиметься чимось принизливим. 

Однак, не дивлячись на все вищесказане і позачасову актуальність книги, вона може, не сподобатися людям, які надають перевагу гостросюжетним романам  і не люблять філософствувати про мирське і високе. Адже вона «змушує» збавити темп і переглянути спосіб життя, а увесь сюжет закручується навколо однієї людини зі «специфічними» для сучасного суспільства думками і позиціями.