Лідія Осталовська «Акварелі»: якби папір умів говорити

Що ви знаєте про знищення євреїв? А про знищення ромів, поляків? Переважно одне й теж – це був Голокост. Та чи знаєте ви, як довго й запекло кожен із цих народів (і не лише цих) намагався довести, що він справді постраждав, а тому він має право ввійти в історію, про нього мають почути? Незбагненно довго. Як і незбагненно довго точилися суперечки між ними за право отримати «пальму першості»…

Боротьба проти «нечистих»

Гітлер боявся євреїв, а саме тому їх знищував. Він не міг допусти, щоб єврейські дівчата брали шлюб із німцями, адже так арійська раса назавжди зникне з лиця землі. Кровне змішання, «забрудення» нації, «неправильні» нащадки… Та сама історія й з циганами. Про шлюб циганки й німця мова йти не могла. Це прирівнювалося до зради Батьківщині й вождю особисто.

Читаючи «Акварелі», я вперше (на свій сором) дізналася, що Аушвіці помирали не лише євреї. Дісталося циганам, полякам та представникам інших національностей. Нелюдські умови виживання, гнітючий страх і голод… Той, хто пройшов крізь це пекло, ніколи не зміг стати по-справжньому щасливим і вільним. Здається, навіть після смерті у печі…

До таборів потрапляли усі, хто не був німцем. Того хотів Гітлер. У концентраційних таборах люди не жили, а просто чекали смерті. Одні – на брудних нарах, інші – під прицілом скальпеля німецьких лікарів-експериментаторів. У Аушвіці єврей чи циган не був особистістю, він був піддослідним, рабом, працівником, об’єктом сексуальних бажань… Дехто сьогодні запитує: «А чому ж вони не протестували, не піднімали бунт?». Напевно, тому що не були такими розумними, як ми, не були готовими до смерті, не могли повірити, що людей просто так можуть «згребти» докупи і спалити в печі, як мертву худобу…

Діна і її акварелі

Мовчазні євреї і веселі цигани. Останні трималися гурту, не дозволяли знімати з себе одяг, шанували традиції, боронили один одного. Німцям із ними було важче боротися, але це не означало, що їх не вбивали. Через деякий час і їх зламали.

Все своє життя вони жили на волі, спали під зорями, вилежучи боки на пахучому сіні. Якщо кохали, то пристрасно, якщо жили, то яскраво. І раптом їх вирішили знищити. Можливо, тому що у не було свого місця під сонцем. А можливо, тому що вони були своїми й водночас чужими у кожному місті, у кожній країні. Крадії, грабіжники, лицеміри – усі знали ромів саме такими…

У таборі Аушвіц-Біркенау існувала спеціальна «циганська» лабораторія, де «ангел смерті», доктор Менґеле, досліджував їхні особливості: будова черепа, витривалість, колір очей, реакція на хвороби тощо. А для того, щоб усі досліди були продуктивними й немарними, доктор примусив одну юну й талановиту дівчинку малювати портрети ромів. Це була Діна Ґотлібова (згодом – Беббіт, прізвище чоловіка). Чи могла вона відмовитися від цієї «роботи»? Звісно, ні. Якби її воля, то вона б щодня малювала Білосніжку й сімох гномів, а можливо, створювала пейзажі. Однак вона була змушена створювати портрети мовчазних циганів, бо лише це могло врятувати її від смерті…

Незавершена історія

Страждання євреїв, ромів, поляків закінчилося тоді, коли про порятунок ніхто уже й не згадував. Багатьом в’язням життя по той бік колючого дроту здавалося неможливим, адже викинути з голови те, що вони побачили тут, здавалося неможливим. Та довелося. Спочатку викинути, а потім знову зібрати докупи. Адже світ захотів подробиць, музеї – експонатів, а журналісти – щемливих зізнань і свідчень. Розпочалися підрахунки жертв, поділ правди. Кожен хотів виглядати більш нещаснішим, ніж «товариш» по бараку. Поляки, євреї й цигани не могли порозумітися… Світ потонув у кровавій математиці. А тим часом малюнки, які створювала Діна за вимогою «ангела смерті», потрапили до Аушвіц-Біркенау музею (Польща). На той час Діна жила в США, була одружена, виховувала двох доньок. Звістка про те, що її роботи знайшлися, сколихнула маленький мистецький світ художниці. Вона щиро сподівалася отримати їх назад, та це не вдалося. З одного боку, картини – це власність митця, з іншого – «власність» суспільства.

«Акварелі показують, що на фабриці смерті в’язень не вирішував свою долю сам».

Книга Лідії Отсаловської – дуже специфічна й складна для читання, а ти паче для сприймання. У ній трагедія декількох народів тісно сплітається, переростає у війну, доходить до абсурду… Однак якщо ви хочете дізнатися багато нового про життя євреїв та ромів у Аушвіц-Біркенау, прочитайте цю книгу. Принаймні, спробуйте це зробити.