Анна Гавальда «Мені б хотілося, щоб мене хто-небудь де-небудь чекав…»

Усі ми – маленькі пазли однієї великої картини під назвою «життя». У нас різні долі й вподобання, але нас є щось таке, що робить нас схожими один на одного – бажання бути щасливим, коханим, потрібним, почутим.

Автор: Анна Гавальда, французька письменниця та журналіст

Рік видання: 1999

Жанр: розповіді (новели)

Особливість: книга перекладена 36 мовами світу

Що потрібно людині для щастя? «Кожній щось різне», - скажете ви. І будете однозначно праві. Але якщо я скажу, що всі відчувають потребу у коханні? Ви погодитеся? Звісно, не всі, але більшість точно. Ми завжди живемо в очікуванні дива, в очікуванні поцілунків і гармонійних стосунків. Це не життєва необхідність, без цих «речей» можна прожити дуже навіть насичене життя, але все рівно, думки про красиве і бажано взаємне кохання тривожать наше серце.

«Я побачив, як ви віддаляєтеся, і сказав собі: от жінка, яку я зустрів на вулиці, я всміхнувся їй, вона всміхнулася мені, невже ми втратимо одне одного, ледве перетнувшись? Це було б дурістю, більш того – абсурдом».

У більшості зі своїх 12 новел Анна Гавальда зупиняється саме на цій вічній темі. Письменниця розповідає нам про нещасливе кохання молодої пари, яка не зуміла зберегти стосунки, проживши все життя не з тими і не так. А в іншій історії ми знайомимося із продавцем із магазину, який 5 місяців закоханий у дівчину, але не наважуються зробити перший крок. А перегорнувши ще декілька сторінок книги, ми співчуваємо згвалтованій дівчині, яка працює ветеринаром…

Однак Гавальда не обмежується лише темою кохання: пошук людиною свого призначення, уміння бути сильнішим за власні негаразди заради щастя інших людей, пора бурхливої юності, яка супроводжується бажанням стати секс-гуру,  сімейні стосунки. Та й це не ввесь список. Загалом не можна сказати, що якась окрема розповідь замикається навколо однієї проблеми. Зазвичай у одному тексті гармонійно перетинаються декілька вічних тем: кохання, вірність, чесність із собою і людьми тощо.

Кожна історія – це вибух емоцій жінки або чоловіка. Часто ми навіть не знаємо імені героя чи героїні, письменниця «позначає» їх займенниками або займенниками з іменниками: «він», «вона», «цей чоловік», «ця жінка», але таке розрізнення зовсім не заважає пізнати душу героя, зрозуміти його настрій, наскрізь пронизаний духом Парижа. Забарвлення розповідей повністю залежить від настрою героїв, які ведуть нас у свій маленький приватний світ.

«Вона плаче, і на це є стільки причин, вона не хоче думати про все. Їй пригадалося ціле її життя. Щоб якось виправдатися, вона каже собі, що плаче, бо просто отримує від цього задоволення, і все».

Варто також відзначити, що у розповідях побіжно присутні описи природи, нічого міста, архітектури.

Усі розповіді читають на одному диханні. Деякі з них закінчуються «хеппі ендом», декотрі мають відкритий фінал, і змушують читача додумувати закінчення історії самотужки. Однак кожна з них приводить нас до певних висновків: не варто вважати себе невдахою, якщо тобі тільки 20 років; не можна ігнорувати кохання, навіть якщо воно миттєве і незаплановане; немає значення, як виглядає обраниця чи обранець серця, адже люблять не за вроду; особисте горе мусить бути особистим, навіть якщо болить дуже сильно.

Примітка: герої історії – вигадані персонажі.