Стедман "Світло між двох океанів"

Коли чоловік по-справжньому кохає жінку, він готовий піти на все, аби тільки зробити її щасливою. І навіть коли мова йтиме про порушення закону, його все рівно ніхто й ніщо не зупинить. Він ризикне, хоч і знатиме – час розплати не за горами.

Автор: М. Л. Стедман (австралійська письменниця)

Переклад: Надія Хаєцька

Рік виходу: 2016

Жанр: роман

Примітки: роман перекладено 30 мовами світу

Усе починається із кохання

Том «народився 28 вересня 1893-го; пройшов війну; має досвід роботи з Міжнародною системою кадрових сигналів і азбукою Морзе; у хорошій фізичній формі; звільнений із військової служби з доброю атестацією та збереженням привілеїв». Його життя було достатньо насичене пригодами і випробуваннями від яких він добряче втомився. Не маючи нікого, хто б тримав його на суші, Том вирішив стати доглядачем маяка на Янусі. Відсутність людей, надзвичайно відповідальна робота, суворий графік, ведення паперів – усе це припало чоловіку до душі. І саме в той момент, коли усе так добре складалося, у житті Тома з’явилася Ізабель. Юна, красива, тендітна й надзвичайно ініціативна. У якийсь момент вона вирішила, що їхня зустріч – знак із гори, і перейшла до рішучих кроків.  

 - Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? – Він скоса глянув на неї. – Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?

- Я досить доросла, щоб піти на пікнік.

- А якщо перевести в цифри, це…

- Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама. 

Ізабель усвідомлювала, що вона значно молодша за Тома. Однак хіба колись вік ставав на заваді коханню? Том, звісно, пручався, але, зовсім не тому, що за час перебування на Східному фронті він розучився кохати. Просто йому було страшно впускати у свій поранений світ когось абсолютно чужого. Тим паче, коли мова йшла про зовсім юну дівчинку, котра ще навіть ніколи не цілувалася.

- Томе, можу я попросити тебе про послугу?

- Так. що саме?

- Я тут подумала, - сказала дівчина, не сповільнюючи темп, - міг би ти мене поцілувати?

Незадовго після короткотривалого роману Том поїхав на Янус Рок. Тоді він вирішив для себе: якщо Ізабель його дійсно кохає, то дочекається. Якщо ж ні, він зникне з її життя раз і назавжди. За шість місяців по тому чоловік приїхав у кількаденну відпустку. Ізабель упала в його обійми, давши зрозуміти, що її слова – не жарт і не вигадка. Вона поїде з ним на Янус у статусі законної дружини.

Життя на Янусі

На Янусі говорити немає потреби. Том міг місяцями жити, не чуючи власного голосу. Він знав  деяких доглядачів, котрі взяли собі за правило співати, так само, як заводять мотор, щоб переконатися, що він іще працює. Але Том у тиші вбачав свободу. Він слухав вітер. Він спостерігав за дрібними деталями життя на острові.

Однак та тиша ожила і «заговорила», коли на маяк приїхала Ізабель. Вона, як кожна жінка, навела в оселі лад, створила затишок і зробила Тома щасливим. Спочатку їхнє життя було тихим і радісним, але коли перша вагітність жінки закінчилася викиднем, ідеальному сімейному життю прийшов крах. Потім був другий викидень, третій… Ізабель стала потроху віддалятися від чоловіка, намагаючись вгамувати нестерпний біль, котрий ятрив її серце. Том усе це, звісно, бачив і розумів, але не міг нічого вдіяти.

Одноманітні дні поглинули Тома, він багато працював, намагаючись не нервувати своєю присутністю змучену дружину. Ізабель займалася веденням побуту, гуляла біля моря, виношуючи в гордій самотності своє горе. Але якось до маяка прибило човен, на борту якого знаходився мертвий чоловік і маленька дівчинка. Тоді  Ізабель, як і колись у ситуації із Томом, взяла все у свої руки й вирішила, що ця дитина – подарунок від Бога.

Не зовсім щасливий фінал

Життя подружжя змінилося після появи «доньки». Ізабель розквітла, а Том тішився тим, що дружина нарешті знайшла сенс життя. Він не нарікав і не намагався знайти цьому якесь пояснення, а просто мовчки страждав. Том тримав усі свої болі в собі, шукав на колючі запитання не менш колюччі відповіді, придумував виправдання своєму вчинку й поведінці дружини. Звісно, не можна залишити поза увагою той факт, що Ізабель настраждалася значно більше, ніж на те заслуговувала. Але у якийсь момент вона забула, що сама захотіла поїхати з Томом на край світу, що погодилася пройти з ним крізь усі випробування і розділити на двох радощі і печалі. Просто у якийсь момент вона захотіла бути мамою… І ці почуття накрили її, немов гігантська морська хвиля…

Закінчилася історія Тома й Ізабель доволі трагічно (прочитаєте книгу, якщо кортітиме дізнатися як). Кожного із них можна зрозуміти й водночас не зрозуміти, оскільки підстав як для першого, так і для другого є достатньо. Але чи маємо ми моральне право їх засуджувати? І хто з нас може бути впевненим у тому, що потрапивши у подібну ситуацію, вчинить інакше?