Василь Карп"юк "Паперушка"

Малий гуцул Федусик лазить поміж високими стеблами трави і ловить дєдивим кашкетом метеликів. Реберчастих і жовтеньких. Один той, один той. Пробиває  маленьким  цвяшком їм крильця і нанизує, як ґердан, на  червону нитку.

Він хоче то мамі подарувати, бо ще ніколи нічого нікому не дарував, а нещодавно на  його день народження дідо з бабою подарували йому ягня. Таке маленьке  й біленьке. А блеє так файно, що й піп у церкві не годен  подібно забагакати. Метелики тріпочуться на нитці, мовби маючи намір полетіти, а Федусик проказує до них:

— Що ви носитесь? Аді на яку нитку вас насилюю. Ще с ти такої не виділи…

І далі просувається межи твердими стеблами, прогортає їх маленькими ручками, а його  картузик  ледь-ледь  видніється  з-за  високої  трави. Й от знов метелик. Федусик набрався відваги, розправив плечі і кинувся за ним з  кашкетом, але не впіймав, бо зашпортнувся в  щиву і шубовснув у море зелені. А на землі таких ґадзуль, що ну. І всі такі неоднакові. Одна  велика і чорна. Лазить у траві і нікого не обминає, бо всі обминають її. А ще одна довгатенька і з вусиками. Шастає, мовби її хтось накрутив. Й одна синенька і певно мокра, бо виблискує, наче клямка на дверях, що її тато купив у Косові і поставив на вхідні двері, аби  було файно. А ще багато інакших і таких самих. Вони лазять і нічим не журяться. Їм не  треба наловити мамі метеликів.

Федусик довго то обзирав і нарешті вгледів  паперушку.

— О! Паперушка, — тихенько промовив і  взяв її на долоню.

— Я не паперушка, а сонечко, — відповіла  паперушка.

— Хі-хі-хі-хі! — розсміявся Федусик. — Паперушка каже, що вона сонечко.

— А тому, що сонечко, — утвердилась паперушка. — Чому мене всі називають паперушкою?

— Тому, що ти паперушка, — знов розсміявся Федусик.

— Ні, ти  не знаєш,  — заперечила  паперушка.

— Знаю-знаю, мені мама казала, — гордо  відповів Федусик.

— І твоя мама не знає, — стояла на своєму  паперушка.

— А хто старший, ти чи мама? — продовжував Федусик.

— Не знаю, — зніяковіла паперушка.

— От бачиш, ти нічого не знаєш, бо ти паперушка, а сонечко на небі, — повчав Федусик.

— І я сонечко! — тремтячим голосом проказала паперушка і зайшлася сльозами.

— Аді дурне, — сказав Федусик. — Розревілася не знати чого.

— Бо я — сонечко, — наполягала паперушка.

— Ну добре, добре, — заспокоював Федусик. — Най буде сонечко, лиш не реви.

— Не обманюєш? — підозріло спитала паперушка.

— Ти що, з дуба впала? — обурився Федусик. — Та якби у свої п’ять років я вже вмів  брехати, то най би з цього місця не встав.

— Ой, не треба, не треба цього, — запротестувала паперушка. — Краще розкажи, як  там справи… Вдома, в городі…

— А як? — запитав сам у себе Федусик. —  Живу, як усі. Бідую потрохи, аді ловлю метеликів, — і показав співбесідниці нитку зі здобиччю. — Та й так волочуся.

— Ти  що? — злякано спитала паперушка. — Нащо мучити метеликів? Деспот малолітній! Тварюка безсердечна! Хто тебе на це  напоумив? Де твоя матір? Я зараз усе їй розкажу: і як ти мене паперушкою називав, і як ти  метеликів катуєш…

— А… А… — загикав Федусик. — А мама  хіба за це сваритиме?

— Думаєш так легко відбутися? — з іронією мовила паперушка. — Одягай зо троє штанів, щоб менше боліло.

— А мо‘, ти мамі не розказуй, — випрошувався Федусик.

— Не розказуй? — перепитувала паперушка. — Та я просто зобов’язана їй про це розповісти.

У Федусика тремтіла долоня, а разом з нею  й паперушка.

— А, крім тебе, хтось може розказати? —  з хитринкою в очах питав Федусик.

— Крім мене? Н-ні… Але я ж то розповім  безсумнівно, — твердила паперушка.

— А-а-а! — радісно вигукнув Федусик і розтиснув паперушку на пляцок, витер долоню  в траву і, покинувши нитку з метеликами, побіг бавитися з ягням, що весело стрибало довкола хати. 

Тільки от на його долоньці лишився слід.  Така невеличка червонувата плямка. Вона не  змилась і тоді, коли він мив рученята перед обідом. Залишилась і після вечері. Вона навіть не ставала блідішою, а після кожного миття все червоніла і розлазилась прожилками,  так, що через тиждень червоною була вся долоня. А потім багровіло все вище і вище. І навіть без води.

Федусик робив тим цвяшком, що пробивав  метеликам крильця, на руці подряпини-мітки  доки червоне, а за день червоніло все далі,  і тоді він побіг до мами скаржитися на свою  важку долю. Розказав усе, як було: за метеликів, за паперушку, і заридав, як та, коли він  перечив, що вона сонечко. Та матір уже нічого не могла вдіяти, лиш сказала, що то йому  кара, бо не можна так жорстоко чинити.

Возили лікарнями і ворожками, але ніц не помагало, а Федусик рум’янів, аж доки геть не став червоним.

Плаче Федусик у траві й не витирає сльози, а матір у хаті молиться та носить свічки  в каплицю. І рік отак минув, а білішим і на  краплю не став. Сусідські діти вже й Бурячком його кличуть, а він тільки реве і ще червонішає.

Зараз і до школи йому пора у перший клас,  бо осінь на порозі, а там як такий покажеться?  Втратили всю надію. Мати вже й молитися перестала. Але в останню серпневу ніч їй чудовний сон приснився: ангел до неї говорив. Такий невисокий, але біленький-біленький, як Федусикове ягня, і з перистими крильцями.

— Чому ти, жінко, зневірилась? — запитався ангел. — Господь почув твої молитви і простив твоєму синові провину. А тепер прокинься і вимий його в молоці, бо вранці до школи.  І пам’ятай, — проказав величаво, — Господь  завжди з тобою.

Миє мама Федусика молочком, а червоне  все злазить, і лілейним стає Федусик, як ангелик і ягнятко. Лиш ота плямка на долоні таки  лишилася, щоб вічно пам’ятав про свій гріх.

Джерело: літературно-художній та суспільно-політичний журнал "Дніпро"