Таня Малярчук «Забуття»

«Щоб зрозуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув»

В’ячеслав Липинський, В’ячеслав Липинський… Хто це? Що ви знаєте чи хоча б чули про цю людину? Переважна більшість – майже нічого (і я теж), і це дуже прикро. Він був українським поляком, якого зневажали «свої» й боялися «чужі». Із-під його пера вийшли сотні статей, книг, підручників. Чому ж він залишився «непоміченим»?

Точка відліку

Бажання стати «захисником» українців з’явилося у Липиньского ще в юності. Відтоді він чітко відстоював свою позицію. І лише за крок до смерті, на словах, Липинський відрікся від справи життя. Засмучений, ображений, покинутий.

- Я вважаю себе українцем, - тихо, майже нечутно, огризнувся новоспечений В’ячеслав. Його впевненість потрохи зникала. Сутулість ставала все помітнішою.

Клара Ліпінська нарешті не витримала:

- Який же ти українець?! Ти поляк, сину! Всі ми поляки від діда-прадіда.

Липинський ніколи не приховував того, що він поляк, але «український поляк». Йому вистачало духу сперечатися із людьми, які добре тямили в історії та політиці, відстоюючи власну позицію: можна бути українцем і поляком водночас, і для цього не потрібно зрікатися віри, національної приналежності тощо. Проте варто зазначити, що й сам В’ячеслав мав добрі знання з історії та соціології. Його вабила наука, він любив книги, із задоволенням писав статті й підручники. Так він прагнув самореалізуватися й забутися.

У життя Липинського було дві «трагедії». Перша – українці, які ніяк не могли відстояти свою незалежність і створити державу.

Програли українці, бо не мали «ідеї», віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і  незалежну Україну. Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось, а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до рідної землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу. Бракувало «обєднуючої» ідеї.

Друга – Казимира. Єдина жінка, яку він кохав, яку страшенно боявся втратити, і яка так і не зробила його щасливим.

Якщо кохання – це страх, нищівна туга, нудота, одержимість іншою людиною, то так, він кохав. Але що тоді в коханні такого доброго, що з нього замість лікувати зробили культ і сенс людського життя? Кохання – сповнена страждань хвороба. Вкрай небезпечна. Незцілима.

Хворобливе кохання тривожило Липинського протягом усього життя. Він часто пригадував короткі миті щастя з Казимирою. Але, як кажуть, якщо не щастить у коханні, пощастить у чомусь іншому. Липинький був певен, що йому пощастить у науці, публіцистиці, політиці. Та чи пощастило?

Туберкульоз душі

Майже все життя Липинський тяжко хворів. Лікуватися було ніде, часом на це бракувало грошей, часу і терпіння. Та й лікування було малоефективним. Хворі лежали на свіжому повітрі й годинами намагалися наповнити «мертві» легені «живим» повітрям. Однак навіть така недуга не заважала Липинському працювати, засновувати журнали, вести полеміку з друзями й недругами. Але і перші, і другі його не любили й боялися. Адже він вимагав від них чесності і навіть лаяв за відсутність ком чи помилки в побудові речення. Липинський був переконаний, що людина-політик, людина-науковець просто мусить бути надзвичайно розумною, сповідувати високі моральні принципи й гідно тримати удар хто б його їй не завдавав. Не давав «спуску» він і собі. Щодня багато працював, читав пресу, відганяючи думки про дружину, свої ганебні падіння, критику «обмежених» персон тощо.

На Липинського спеціально приїжджали подивитися. Всі читали його книжки, але мало хто бачив наживо. Він виходив назустріч гостям, «приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього зросту, гарний з себе, з темними, зачесаним назад волоссям, елегантно вбраний, з воєнною виправкою». Очі гарячково блищали, на щоках грав рум’янець. Гості не вірили, що Липинський такий хворий, як про нього кажуть.

І лише тоді, коли туберкульоз Липинського заполонив і душу, коли ті кого він вважав друзями, його зрадили, історик відрікся від своєї ідеї. Злий, збентежений, висміяний. Тогочасні українські інтелігенти не любили Липинського за те, що він був справжнім, за те, що казав, що думає, за те, що писав, що хотів. І як на зло, уся його писанина й роздуми завжди потому збувалися в реальному житті…

Про текст і його актуальність

Книга «Забуття» - це книга не лише про В’ячеслава Липинського – українського історика польського походження, ідеолога «Гетьманського руху», філософа, публіциста, науковця, автора книг, а й про нас. Ми самі сьогодні знаходимося у «забутті», йдемо наосліп, сподіваючись натрапити на рятівний вогник. А якщо опиратися на життєві принципи Липинського, то нам потрібно не сподіватися на когось, а багато читати, знати свою історію, минуле рідної країни, відстоювати власну позицію.

Ми завинили перед Липинським, це очевидно. Він якось «випав» із історії України. Можливо, через присутність у ній істинно українських істориків та діячів. Можливо, на це є якісь інші причини. Але суть зараз не в цьому. Липинський постав перед нами на сторінках книги Тані Малярчук. І це не банальний збіг обставин, йому є що нам «сказати», а нам варто було б послухати.

Книга написана дуже майстерно, приємно тішить добірна українська лексика, якою послуговується авторка. Також не можна не відмітити, що поряд із Липинським із історичного минулого перед нами постає постать Івана Франка, Богдана Лепкого, Євгена Чикаленка, Осипа Назарука, Олександра Олеся, Андрія Жука і т. д. Текст має історичне підгрунтя, але при цьому не нагадує підручник, де сухо подаються важливі дати й події.

Тому ми радимо вам прочитати цю книгу, не пошкодуйте часу й коштів. Вона того варта!

(В"ячеслав Липинський)

Головне фото: blog.yakaboo.ua