«Я – Малала». Історія дівчини, котра змінює світ

«Мене звуть Малала. Мій світ змінився, але я залишилася сама собою»

Малала Юсуфзай – жителька Пакистану. У свої 19 вона підкорила світ і довела, що призначення жінки – це не лише народження дітей і приготування їжі. Реалізувати цей задум було складно, та навіть смерть не зупинила її на шляху до мети.

Малала народилася у державі, де право на освіту та розвиток належить виключно чоловікам. Вони вирішують долю дружин, дочок та невісток, дбаючи лише про свої приватні інтереси. Для чого вони це роблять? Пояснення немає. Та й чи варто його шукати? Ця віковічна «традиція» міцно вросла в культуру і релігію ісламу, просто не залишивши жінці вибору.

Та чому ж тоді Малала стала іншою?

Першим учителем дівчинки був батько. Освічений, вихований, з великим набором моральних якостей. Він не забороняв дружині й доньці ходити без паранджі, завжди брав до уваги їхні інтереси й бажання і був переконаний, що кожна жінка має право на освіту. З цією метою чоловік збудував за власний кошт не одну школу, хоч і мусив потім «харчуватися» лише зеленим чаєм.

Мама Малали також демонструвала їй гідний приклад для наслідування. Вона допомагала знедоленим та відвідувала хворих, не шкодуючи для них ані часу, ані сил. А ще жінка поважала вибір свого чоловіка і в усьому його підтримувала.

Малала виросла у звичайній сім’ї. Бідній, але чесній і правильній. Мудрі батьки й скрутні обставини навчили її ділитися із чужими людьми не лише знаннями, а й іграшками, книгами, одягом, спальним місцем. З ранніх літ вона звикла не брати, а віддавати і не вимагати, а досягати.

А досягла Малала чимало. Окрім того, що вона здобула освіту, дівчина стала автором блогу для «BBC», написала книгу і отримала Нобелівську премію (2014). Про неї дізнався увесь світ. Хоча, вірніше сказати, він дізнався про складне життя пакистанської жінки в образі Малали.

У авторській книзі («Я – Малала») дівчина детально розповідає про життя і побут своєї країни, про права і обов’язки тамтешніх жінок.

"А я ніяк не могла збагнути, як так сталося, що моя тітка, котра тридцять років прожила в приморському місті Карчі, ніколи не бачила моря. Її чоловік ніколи не приводив тітку на узбережжя, а сама вона якби й вирішила вислизнути з будинку й піти на море, то не знайшла б дороги, бо не вміла читати, й знаки не вказали б її правильного шляху".

Також вона наводить багато прикладів із життя, оперує історичними фактами, аналізує політичне становище та поведінку можновладців. Тому читач відразу розуміє, що «співебесідник» у нього - ще той інтелектуал. 

Люди, про яких розповідає авторка, живуть в умовах війни та родинної помсти. А ті, хто постає проти споконвічних «порядків», як Малала, потрапляють у список «смертників». 9 жовтня 2012 року, коли дівчина шкільним автобусом поверталася додому, у неї двічі вистрілив бойовик. "Поштовхом" для цього стала просвітницька робота дівчини та її сім’ї (освіта для дівчат). Однак Малала поборола смерть і повернулася на життя, незважаючи на невтішні прогнози лікарів. Сьогодні вона відстоює право жінок на освіту та гідне життя, закликаючи їх не мовчати.

Історія цієї дівчини ще тільки пишеться. Попереду на неї чекає багато справ і нових знайомств. Однак її сім’я та вона сама вже сьогодні продемонстрували нам, що кожна людина здатна творити свою долю і приймати важливі рішення. Незалежно від того, де і в яких умовах вона живе. Головне – діяти, тоді помічники та прихильники неодмінно знайдуться.

Цитати Малали:

"Я думаю, що принаймні раз у житті кожен помиляється. Важливо те, який ти після цього робиш для себе висновок".

"Оратора, який говорить англійською, вважають розумнішим за інших. Та це помилка. Насправді нема жодної різниці, якою мовою ти виступаєш, головне – слова, які ти використовуєш, щоб висловити свої думки".

"Мій тато каже, що прокляття Пакистану – це політики, які не думають ні про що, крім грошей. Їм начхати на те, що відбувається із армією, і якщо порівняти країну з літаком, то наші можновладці замість перебування в кабіні пілота воліють умоститися в пасажирському салоні бізнес-класу із заштореними ілюмінаторами, насолоджуватися смачною їжею та чудовим обслуговуванням, тоді як решту народу чавить їхня економічна політика".

"Малі дівчата люблять одягати паранджу, їм здається, що це дуже вишукано. Та коли тебе змушують її носити, ставлення змінюється".

"Я завжди кажу, освіта – це просто освіта. Ми повинні вивчити все, і тільки тоді обирати шлях, яким підемо у своєму житті. Немає освіти східної чи західної, вона загальнолюдська".

"Проїжджаючи через перевал Малаканд, я бачила дівчину, яка продавала апельсини. Вона не вміла ні читати, ні писати, тому шкрябала якісь позначки на папірці, щоб визначити кількість проданих апельсинів. Я сфотографувала ту дівчину і присяглася зробити все можливе, щоб допомогти таким, як вона, здобути освіту. Це була війна, у якій я готова була боротися".

"У Пакистані, коли жінки кажуть, що хочуть бути незалежними, всі думають, що це значить не слухатися чоловіків, батьків чи братів. Але це зовсім не так. Говорячи про незалежність, ми прагнули самостійно ухвалювати рішення. Ми хотіли мати змогу ходити до школи і на роботу. У Корані ніде не написано, що жінка повинна залежати від чоловіка".

Фото: Інтернет-джерела