Статті про відомих людей

 

«Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому»

(Олександр Довженко)

Доля великої людини завжди непроста, часом вона сповнена тяжких поневірянь, болю й протирічь, які не можна узгодити. І дуже часто їй доводиться наступити на власну гордість, яка рветься до слова, заради великої ідеї, заради людей.

У ту пору, коли повновиді яблука зривалися із обважнілих гілок, і котилися у жовто-зелену траву, а сонце розсипало на землю останні теплі промені, на далекому й забутому Богом хуторі В’юнище (Чернігівщина) народився маленький світловолосий хлопчик – Сашко Довженко. Напевно, тоді ніхто й не думав, що загорнуте в білі простирадла маля, колись стане класиком українського й світового кінематографу, видатним письменником, кінодраматургом та художником…

І поки вимучена пологами породілля приходила до тями, а хлопчик мирно спав, невсипуща доля розкладала карти на малого Сашка. Вона обережно тасувала колоду, наперед знаючи, що йому випаде.

У світі непростого дитинства

Виростав Сашко серед красивих українських просторів, убогості й бідності. Однак ота кричуща злиденність не займала лідерської позиції у його маленькому барвистому світі: пахуча малина, височенні кущі крислатого тютюну, зеленавий город, який так дбайливо засаджувала невсипуща матуся, щирі прокльони неграмотної баби й мудрі розмови про все на світі діда – головні компоненти босоногої пори дитинства. З особливим трепетом розповідає в «Зачарованій Десні» Довженко про діда: «Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо». Напевно, саме він і вплинув на формування світогляду Сашка, засіваючи у вразливу душу хлопчика зерна людської мудрості та щирості, які той дбайливо проніс крізь усе життя…

Проте дитинство швидко закінчилося, а на зміну йому прийшло щось таке, чого вразливий хлопчина ніяк не міг збагнути, та й не збагнув цілком протягом усього життя: часта людська смерть, несправедливість, біль від утрат і безпомічності, який працьовиті люди топили в чарці, шукаючи на її дні відповіді на болючі запитання: «Чому ж усе так, а не інакше? За що?».

У родині Довженків було 14 дітей, але стати на ноги з них змогли лише двоє – Олександр і його сестра Параска. Інші віддали Богу душу, залишаючи по собі лише маленьку згадку в серцях родичів. І, напевно, маленький Сашко, не надто розуміючи тоді, що таке смерть, десь на підсвідомому рівні, зберігав картинки боротьби чорної пані зі світлою: квітує земля, і здавалося б, що може бути простішим за те, щоб сіяти в гарячу ріллю зерно й збирати плоди, однак чорна тінь падає на молоді зелені паростки, відносячи в царство мороку життя рослинне й людське.

«Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік.

Прожив він усе своє життя невдоволений, не здійснений ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства.

Шість день лежав він непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своєї одежі, і не одвезла його, стара, самотня, кинута всіма, на кладовище», – пригадуватиме у 1943 році Довженко, пишучи «Щоденник».

Тернистий шлях до самого себе

Батьки Олександра були неписьменними. Лише дід Семен умів читати Святе Письмо, щораз лякаючи цим матір, котра якось відважившись спалила текст, вириваючи з книги по сторінці – боялася, що піч вибухне. Тому, власне, Сашка відправили здобувати освіту. Початкову та вищу школу він закінчив у Соснинській школі, а в 1911 році вступив до Глухівського вчительського інституту, де мав змогу відкривати для себе світ й отримувати 120 грн. стипендії. Ще навчаюсь у школі, Сашко вирізнявся із-поміж інших, але не бажанням стати найкращим учнем, а неординарним баченням навколишньої дійсності. В інституті ситуація склалася аналогічно. Довженко багато читав, любив дискутувати з педагогами, але ніяк не міг збагнути, що йому хотілося б робити протягом усього життя: вчителювати у школі, писати книги, малювати? Можливо, причиною такого своєрідного роздвоєння було вміння зазирнути за куліси життя, побачити в простих речах щось таке, чого не міг побачити хтось інший? Хтозна.

Однак після закінчення вчительського інституту (1914), все-таки Довженко поїхав працювати до Житомира за фахом: "Учитель географії, фізики, історії, гімнастики, малювання, природознавства у вищій початковій школі". Певний час Олександр займався викладанням уроків, перевіряв зошити з контрольними роботами й носив учительський костюм.

А коли відбулося повалення самодержавства молодий педагог став учасником українського самостійницького руху, свято вірячи в те, що все повернеться на місця свої: люди зможуть вільно жити у вільній Україні, розмовляти рідною мовою й навчати цієї мови своїх дітей. Однак запал тривав недовго, й дуже скоро ідеї комунізму й революції розчарували чоловіка. «У революцію я ввійшов не тими дверима», - напише в «Щоденнику» трохи згодом Олександр.

А потім розпочався довготривалий період переродження і пошуків себе: у 1917 році перебуває на фронті під час Першої світової війни (однак участі в боях не бере через проблеми з серцем), навчається в Київському національному економічному університеті, де здобуває вищу освіту (для цього батько мусив продати одну десятину землі), згодом відвідує Українську академію мистецтв, 1918-1919 – входить до лав армії УНР, бере участь у штурмі київського «Арсеналу», 1920 – вступає до партії боротьбистів, завідує Київською партійною школою в Житомирі, 1921 – входить до складу Наркомату закордонних справ, очолює групу з репатріації та обміну полоненими в Польщі, 1922 – працює на посаді секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині, пробує себе в ролі художника-карикатуриста в журналі «Всесвіт», здобувши освіту живописця в приватній школі Віллі Геккеля (професор-експресіоніст), 1923 – стає безпартійним. За збігом дивних обставин, документи Довженка було втрачено, але він вирішив не відновлювати їх, і так до кінця життя вже ніколи не став членом жодної партії, розчарувавшись у політиці й зневірившись у владі.

Від учителювання до кіно

Після не зовсім вдалих спроб стати вчителем та громадським активістом, Довженко відкриває для себе сферу кіно. 

Входячи до складу організації «ВАПЛІТЕ», Олександр був рішуче налаштований на створення унікального українського кіномистецтва, яке мусить опиратися на історичну дійсність та неодмінно – на реальне життя людини. Вийшовши із народу, Довженко знав, що таке справжнє життя, добре розумів психологію людини, яка живе на землі і для землі, і поза нею не бачить свого існування. Для чого ж вигадувати вигадане, накладати на все це відтінок соціалістичного реалізму? 

Часом він відверто глузував із «теоретиків», які самі не до кінця розуміли про що говорили, вступав у конфлікти, а про спільне перебування на знімальному майданчику годі й говорити. Олександр не мав досвіду знімання фільмів, але мав запальний темперамент і своє бачення кадру. Це, безумовно, йому заважало співпрацювати з іншими режисерами, наприклад, із Йозефом Роною під час зйомок стрічки для дітей «Вася-реформатор», автором якого був сам Довженко.

Тяжко відбувалася профпереорієнтація Олександра з учителя в режисера. Занадто багато творчих амбіцій виринали з його голови і так мало було тих, хто міг допомогти їх утілити в реальність. Звісно, дослухатися до порад простого асистента, великі майстри кіно не збиралися, та й хіба були для цього тоді хоча б якісь підстави?

Однак усе врятував щасливий випадок. Друг Олександра та за сумісництвом відомий письменник Юрій Яновський розпочав працював редактором Одеської кіностудії й активно відправляв товаришеві листи-запрошення із проханням переїхати до Одеси й спробувати самому знімати кіно. Однак Довженко, рішучий і відважний по натурі, довго не міг дати відповідь Яновському. З одного боку, його вабило кіно, а з іншого, в Харкові він малював карикатури, успішно прокладаючи дорогу в художники. Проте Олександр наважився і поїхав підкорювати Одесу, назавжди залишивши малювання.

Дубль перший: «Звенигора»

Справжній успіх прийшов до Олександра Довженка після виходу в прокат фільму «Звенигора» у 1929 році. Перед тим він відзняв три фільми: «Вася-реформатор» у співавторстві з Йозефом Роною, комедію «Ягідка любові» й стрічку «Сумка дипкур’єра» - його Довженко називав своїм першим фільмом, відкидаючи два попередніх. У цій стрічці Олександр зіграв роль кочегара, вперше й востаннє спробувавши себе в ролі актора.

Після «Сумки дипкур’єра», яка отримала схвальні відгуки, Довженко вирішив відзняти фільм «Звенигора», сценаристами якого були Юрій Тютюнник (Юртик) та Майк Йогансен. Довженко довго планував й обдумував, якою має бути ця стрічка. Він любив бути «не таким» під час навчання, під час війни, під час повстань і навіть у роботі з дітьми, тому відразу вирішив для себе, що це кіно має бути «не таким» як ті, котрі знімалися раніше…

Фільм вразив як і критиків, так і глядачів. Сергій Михайлович Ейзенштейн, відомий радянський режисер театру та кіно, писав: «Дивовижне переплетіння  реального з глибоко національними поетичними вигадками, сучасного й разом із тим міфологічного, гумористичного й патетичного, чогось Гоголівського. Серед нас – нова людина кіно, майстер із своїм обличчям».

Перед зйомками Довженко поставив перед собою надзвичайно важливе завдання – зберегти історичну дійсність, у центрі якої стоїть людина. І йому вдалося втілити задум у життя всього лишень за 100 днів. У стрічці було 12 епізодів, які відтворювали майже всю історію України. Подібного сюжету український глядач раніше не знав.

 

 

Дубль другий: «Арсенал»

Народившись і вироставши на лоні природи, Довженко завжди намагався відтворити у фільмах красу України, її зелені луги й налиті сонцем сади. Акторів він завжди знімав знизу, показуючи, яким великим і прекрасним може бути дует людини й неба, яка стоїть на своїй землі. Однак були в його практиці й фільми-винятки, де на перший план виходила природа людська…

Другим фільмом після «Звенигори» став «Арсенал» (1929), який розповідав про повстання робочих на заводі «Арсенал». У картині Довженко намагався викрити й засудити націоналізм і підняти на п’єдистал слави українського робітника, попри те, що колись він сам входив до складу армії УНР. Фільм був сприйнятий неоднозначно. Дехто вважав, що таким чином Довженко поступився перед владою, яка засуджувала його в націоналізмі, а дехто, що «Арсенал» – докір націоналістам у тому, що вони не змогли втримати в своїх руках Україну.

Юрій Лавріненко у книзі «Розстріляне Відродження» так пояснив творчий задум режисера: «Щоб уможливити собі дальшу працю в кіно, Довженко мусив зробити у другому своєму фільмі «Арсенал» (1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, яку Довженко сам же і захищав у 1917-18 роках. Ця концесія, як видно це і з натяку в його «Автобіографії», завдала йому «великого болю». А проте Довженко показав красномовними експресіоністичними засобами красу і силу української людини, що невмируще стоїть в осередді самої смерті».

Завершується фільм досить незвично. У головного героя, Тімоша, стріляють вороги, але кулі не можуть убити його – людину, яка поборола гніт влади, ба, навіть сама смерть боїться прийти за ним.

 

Дубль 3: «Земля»

Над фільмом «Земля» Довженко працював будучи закоханим у Юлію Солнецву, яка невдовзі стала його дружиною. Світле почуття переповнювало душу митця й надихало на роботу.

Зйомки «Землі» відбувалися у селі Яреськи – улюбленому місці Довженка. Адже саме такою він хотів бачити землю: безкрайньою, всипаною квітами, які облітають із просторих садів. Фільм мав стати своєрідним зізнанням у любові до України – краю щастя і його світло-чорного дитинства, однак склалося не так, як планував митець…

У картині Довженко зобразив українську родину, прототипом якої стала його власна. Село, яке тільки знайомиться із технікою, і кохання, яке приречене на знищення через зовсім абсурдну причину – ненависть куркулів до простого хлопця Василя, який привіз у село трактор і зорав ним межі землі.

Кульмінацією картини стає смерть Василя, який безмірно закоханий у прекрасну дівчину Наталку й землю. Після таємного побачення із коханою, він повертається нічним селом додому, йдучи хвилястою стежиною, яка прослалася між полями. І раптом починає танцювати… Танцювати від несказанного щастя, від кохання, яке по вінця переповнило його душу, від усвідомлення того, що незабаром усе буде інакше, що він – герой свого часу… Як грім серед ясного неба гучний постріл сколихує дзвінку й переповнену мріями тишу. І мертвий Василь падає долі на ту землю, із якою ще мить тому назад мріяв узяти «шлюб»…

Знімали цю сцену до сходу сонця. Актор, який зіграв Василя, Семен Свашенко, до неї готувався досить довгий час. Довженко змусив його умиватися росою й купатися в річці Плес, на якій стоїть село Яреськи, очищаючи таким чином душу й тіло, бо зіграти Василя могла лише абсолютно «чиста» людина. За хвилину до зняття танцю, Довженко узяв у руки землі й «припудрив» нею актора. І лише після цього оператор увімкнув камеру.

Олександр Довженко з трепетом у  душі чекав відгуків на фільм, хвилювався чи зрозуміє його глядач, чи почує те, що він хотів сказати, чи збагне. Але, на жаль, не збагнув… На режисера з усіх боків посипалася нищівна критика. Зокрема, фейлетон Дем’яна Бєдного привів Довженка до думки про самогубство, а сам він за добу посивів, ледь не втративши здоровий глузд. «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти», - напише змучений Довженко в «Автобіографії».

Неоголошене вигнання. Період творчих і душевних поневірянь

Після «Землі» розпочався період нових шукань у кіно. Довженко прагнув реабілітуватися, знімаючи фільм «Іван», але ще тільки працюючи над ним, режисер розумів, що штучно створений за 11 днів сюжет, від якого тхне фальшивими замислами, приречений на провал.

У цей період творчості за кордоном його звинувачують у надмірному захопленні мистецтвом та революційними темами. Після фільму «Іван» батьків режисера виганяють із колгоспу, а його самого цькують. Розбитий, морально знищений, Довженко їде шукати порятунку до Росії. Тоді для нього це було єдиною можливістю вистояти той шторм, хвилі якого хотіли його накрити й стерти з лиця землі.  В розпачі режисер пише листа Йосипу Сталіну й отримує відповідь, яка змінить його життя. Сталін вирішує приютити талановитого митця, однак не зі щирості душі своєї, а маючи на нього свої плани.

Російський діяч і генералісімус дуже любив кіно, він уважно слідкував за виходом фільмів, неодмінно даючи побаченому персональну оцінку. Тому про діяльність Довженка він знав не з переказів, і прохання митця допомогти навіть потішило його. Відтак, зовсім скоро Сталін часто зустрічався із Довженком, вони разом переглядали фільми, дискутували на актуальні тоді теми. На замовлення нового «друга» український режисер знімає фільм «Аероград» та «Щорс» (1935), і після другого вважає себе певною мірою реабілітованим перед обличчям влади. Однак це триває недовго. Після Другої світової війни Довженко планує зняти фільм «Україна в огні», за мотивами однойменної повісті, написаної у 1941-1943 роках. Після публікації твору в декількох періодичних видань і оприлюднення тексту, і екранізація фільму були суворо заборонені самим Сталіном. Причиною цьому стала позиція режисера, який хотів показати, що будь-яка війна – це трагедія як для солдатів, так і для тих людей, на чиї території вони прийшли, щоб усе сплюндрувати.

«Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо», – напише в «Щоденнику» Довженко, тяжко переживаючи ситуацію.

Останнє, що російська влада дозволила відзняти митцю за життя, був фільм «Мічурін» (1949) за мотивами п’єси «Життя в цвіту». Всі інші спроби створити кіно зазнавали краху без видимих на те причин.

Останній кадр

«Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським?», - писав Довженко у «Щоденнику».

Безмірно залюблений у життя і землю, у людей і світ, український режисер так і не зумів повністю реалізувати свій творчий потенціал. Точніше, не дали. Бо так багато завжди є перепон, складних термінів, значення яких не завжди вдається обійти, і як часто людська доля залежить від них – від тих чортових значень. Невже замало любити свій край? Виявляється, що замало. І так було, є і буде завжди.

«Описати детально крижини, розливи, сади в цвіту. Всю душу природи в цвіту. Весь порух сил.

Прикласти вухо до землі.

Літати з бджолами в кожну квітку. Навіщо?

Адже се буде знято, а може, й ні, дивлячись за обставинами. Все рівно, записати так, наче буде зняте точнісінько саме так, і люди будуть дивитись зазняте через сто років як літопис, як живопис», - писав Олександр Довженко в тому ж таки «Щоденнику. Бо так важливо було для нього достукатися до людської душі, і щоб у ній, можливо, пустій, можливо, переповненій світлом, заквітував сад: буйний, пахучий і незнищенний, як сама Україна, як людське життя.

 


Прокоментувати

Увійти за допомогою

Коментрар успішно доданий!

Коментарі


В соціальних мережах

Рубрики

1

Рукописи не горять

Статті про книги

2

LifeStyle

Статті про життя

3

Дорогою ціною

Статті про відомих людей

4

Цитатник

Цитати з книг

5

Арт-простір

Фото та малюнки

6

Тіло&душа

Статті про здоров'я та психологію

7

Кімната роздумів

Думки людей про різні проблеми й на різні теми

Фоторепортаж

Цікаво

Три рецепти смачного і корисного сніданку

Сніданок може бути швидким і смачним.


Амелі Нотомб "Подив і тремтіння"

Цитати із неоднозначної і неймовірно цікавої книги про життя японки.


Вода - еліксир молодості

Чому потрібно пити щодня 2,5-3 літри води? Яку користь приносить людині прозора рідина та як впливає на самопочуття?



Підписатися

Будьте в курсі нового матеріалу та інших оновлень на сайті!

Ви успішно підписались на оновлення!

uptime