Іван Байдак «Тіні наших побачень»

«Людина має жити в гармонії. Чи бодай із розумінням того, що все, що вона робить, – то не марна праця, принаймні вона не залишиться непоміченою. Це нитки надії, які рятують нас у моменти, коли більше немає сил спинатися – завдяки ним ми все одно підводимося. Треба триматися за будь-яких обставин. Заради мети чи завдяки людям».

(Іван Байдак «Тіні наших побачень»)

У цій книзі немає прихованого змісту. Навпаки, усе чітко і зрозуміло. Є життя і є ілюзії, які створює людина, будучи його частиною. Вона шукає себе і когось для себе, створює мрії, які потім сама розбиває, прагне спокою, але постійно перебуває в русі. Людина така непостійна, як і саме життя.

Загальна картина

«Тіні наших побачень» – це збірка оповідань. Захопливих, непов’язаних між собою, чесних. У кожному з них є суперечливе зерно життєвої правди, трохи кохання/ любові та психології.

Іван Байдак майстерно вибудовує сюжети своїх історії. У кожній із них він вміщає частину життя людини, здебільшого, найкращу і найскладнішу водночас. Передбачити хід подій того чи іншого оповідання неможливо. Коли читач налаштовується на позитивну хвилю душевної ейфорії, автор делікатно переводить його в площину меланхолії. Мовляв, життя – не казка.

Приміром, в історії «Розмова з барменом» перед нами постає високоосвічена людина, чоловік, який, вочевидь, знає життя. Він говорить розумні речі, збиваючи з пантелику бармена і читача своєю прямолінійністю та чесністю.

«Нам усім потрібні зміни. І це не зміна номеру телефону, марки машини чи місця праці. Це також не зміна зачіски чи коханої жінки. Ми не повинні змінювати чинники, що нас оточують, – ми маємо змінювати себе. Справжні зміни – це зміни смаків, стилю життя, світогляду. Нам потрібна свобода від власних звичок. Бо змінювати все навколо, коли всередині сміттєзвалище, – безглуздо".

Однак у фіналі розповіді він постає перед нами неймовірно неуважною особистістю, котра поспіхом прочитала результату аналізів, не помітивши, що вони належать не йому, а якійсь жінці. Власне, це стало початком трагедії, якої могло б не бути. 

Таким чином, ми вкотре переконуємося в тому, що людина – істота емоційна й непередбачувана. Визначити, яким буде її наступний крок, надзвичайно важко. Бо зазвичай вона сама не знає, яким він буде.

«Не змінюються лише відбитки пальців і група крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених самоаналізу, від необов’язкових зобов’язань і людей, яких штучно впускаєш у життя – з відчаю, смутку чи через випадок».

Усі герої, із життям яких ми знайомимося на сторінках книги «Тіні наших побачень», – люди, здатні до самоаналізу, вільні від обмежень і соціальних норм. Якщо дівчина хоче займатися благодійністю, то вона це і робить. Якщо люди подобаються одне одному, то вони просто живуть разом. Без обіцянок, вимог, клятв і штампів у паспортах. Якщо чоловік більше не кохає дружину, він збирає валізу і йде геть.

Про кохання

Герої Івана Байдака дуже багато говорять про кохання. Але це не банальні оповідки про розбите серце, невдалий шлюб чи випадкові статеві контакти, після яких жінка неодмінно народжує дитя. Це серйозні історії про те, що кохання – надзвичайно непостійне почуття, яке людина не може контролювати, хоч і дуже б хотіла. Воно надихає, возвеличує, знищує, руйнує. Загалом неважливо, що воно робить, важливо, що воно просто є.

«Люди чомусь вважають, що завойовані назавжди, що слово «кохаю» непохитне. Заспокоюють себе колись почутим «кохаю», і не розуміють, що в стосунках треба жити сьогоденням, а не майбутнім, яке настає лише в думках перед сном».

Це твердження може спровокувати дискусію, чи не так? Особливо серед тих, хто свято вірить у вічне кохання. Однак треба погодитися, що це правда. Саме почуття вічне, але воно не завжди стосується лише двох людей. Ніхто не може гарантувати вам, що кохатиме вас 40 років поспіль. Хоча винятки трапляються.

Варто зауважити, що не у всіх оповіданнях кохання змальовується саме такими фарбами. Інші герої – інші цінності, розуміння світу та стосунків.

«Жінка часто може просто закохатися без особливих на те причин і пояснень, але розлюбити просто так не вміє. Жінка – ненадійна, вона завжди слухатиметься своїх почуттів, але ніколи не покине чоловіка, з яким добре».

Читаючи «Тіні наших побачень», не треба сприймати усе буквально. Автор не змушує вас вірити у ту чи іншу істину, не каже, що вона достовірна. Ви можете зрозуміти її й прийняти, а можете проігнорувати й піти далі. Усі ми різні. І в цьому – суть життя.

Щемких історій, котрі закінчуються весіллям, у збірці немає. По-перше, вони б не вписалися у загальне тло книги. По-друге, їх у повсякденному житті – більш ніж достатньо.

Про життя

Тема життя та його складності порушена у всіх оповіданнях. Герої не дають читачеві універсальних порад, як зробити його легшим чи більш щасливим. Однак сам Іван Байдак декількома порадами ділиться.

«Протягом життя в мене сформувалося декілька позитивних тез. Вони допомагають у моменти, коли особливо важко.

1. Ти маєш грати за правилами світу. Ніхто не збирається підлаштовуватись під тебе. Тому не зазіхай на ввесь світ. Достатньо знайти середовище, в якому тобі комфортно.
2. Візьми за правило розглядати все тільки з позитивного боку. Не забувай про мрії. Бо якщо втратити мрію, що тоді залишається.
3. Життя надто коротке, щоб бойкотувати його депресією («Правила життя»).

Отож якщо ви досі не прочитали книгу «Тіні наших побачень», радимо вам це зробити. Найближчим часом. І не забудьте прихопити олівець і записник.