Я не здамся без бою!

29 серпня 2016
Таня Крисюк
Коментарів - 0
Переглядів - 13204
Сподобалось - 10

Сину, сину, ангел мій,

Я тобі щасливу зичу долю…

Кажуть, що Бог дає людині тільки ті випробування, які вона може витримати. Так, не дивлячись ні на що, уже два роки вважає мама маленького Нікіти. Діагноз хлопчика – ДЦП [узагальнюючий термін для групи захворювань, які проявляються в першу чергу порушеннями рухів, рівноваги та положення тіла], мікроцефалія [значне зменшення розмірів черепа і відповідно головного мозку при нормальних розмірах інших частин тіла], спастичний тетрапарез [порушення руху верхніх і нижніх кінцівок], ЗПР [затримка психічного розвитку], субатрофія зорового нерва [відмирання волокон зорового нерва, в результаті якого інформація із сітківки доходить до мозку у викривленому вигляді], глухість.

Кожна мама бажає своєму малюку лише найкращого. Ще до його народження вона точно знає, яких пісень йому співатиме, які читатиме казки, куди поведе і що покаже, коли він виросте. Історія Олександри не виняток. Після весілля із найкращим чоловіком у світі жінка завагітніла, а невдовзі подарувала коханому сина, а світу – ще одного маленького лицаря. І усе було б добре, якби не прикра лікарська помилка чи, можливо, просто фатальний збіг обставин… Молоді батьки побачили свого малюка після 7 годин безперервних страждань і болю. Ця зустріч була щасливою і водночас трагічною… У Нікіти зупинилося серце. Замість того, щоб відправитися у теплі обійми матусі й татка, новонародженого відвезли до реанімації.

І кожний день – запекла боротьба

Сказати, що у подружжя був стрес – не сказати нічого. Їм хотілося повернути час назад хоча би на мить, щось сказати, зробити, змінити, але, на жаль, ніхто досі не вигадав машину часу... І лише усвідомлення того, що відтепер у них є син, змусило їх повернутися до життя, відкрити очі, затуманені від сліз, і розпочати порятунок сина.

Олександра й Костянтин (тато Нікіти) возили сина до усіх можливих і відомих клінік та лікарень. Місяць за місяцем батьки відчайдушно намагалися врятувати сина. Здавалося, що ще трішечки і хлопчик скаже таке заповітне слово «мама», усміхнеться татку. Час спливав, помітних змін не було, і, можливо, хтось інший уже давно опустив би руки, але батьки Нікіти досі сподіваються, що новий день принесе хороші новини. Лише за останній рік Нікіта разом із мамою пройшов курс лікування у Китаї, Чехії, Трускавці, йому підсадили стовбурові клітини, зробили комплексний генетичний огляд. Щодня хлопчик займається лікувальною фізкультурою та динамічною гімнастикою. Досягнень від цього лікування дуже мало, але ще не все втрачено. Для того, щоб домогтися якихось позитивних зрушень, Нікіті потрібно зробити операцію, вартість якої – 30 000 тис. доларів.

Надія на порятунок – підсадка стовбурових клітин

Мозок Нікіти, на жаль, не відповідає, обидві його півкулі пошкоджені. Однак стовбур зберігся і саме завдяки йому всі внутрішні органи хлопчика функціонують. Лікарі пояснюють, що підсадка стовбурових клітин допоможе тканинам мозку відновитися, а це означає, що Нікіта зможе чути, бачити і говорити. Досі усього цього він робити не міг... Звісно, ніхто не обіцяє, що після операції усе швидко зміниться у позитивний бік, але, як кажуть, надія помирає останньою.

Нині Олександра й Костянтин відкрили збір коштів для лікування сина. Операція коштує 30 000 тис. доларів, якщо враховувати проживання та харчування родини у Пекіні (Китай) – близько 40 000 тис. доларів. Сума пристойна, тому навіть враховуючи те, що батьки мають певні заощадження, самотужки їм не впоратися. Дата операції залежить від того, як швидко вони зберуть необхідну суму. Тому кожен день для них - на вагу золота!

Мама Нікіти вдячна усім, хто вже долучився до збору, і просить усіх небайдужих допомогти їхньому малюку стати на ноги, адже її мрія така проста і красива:

«Я хочу, щоб мій синочок виріс нормальною і здоровою дитиною. А ще я мрію, щоб він мене побачив і сказав: «Мамо, дякую тобі, що вірила в мене».

Щиро вірить у те, що все буде добре і тато хлопчика. Він усіляко підтримує кохану і синочка, але, на жаль, на відстані, оскільки через постійну потребу в коштах змушений працювати за кордоном. Проте це не заважає сім’ї підтримувати такий необхідний нині зв’язок і спільними зусиллями боротися за життя синочка. Олександра розповідає, що постійно відчуває підтримку чоловіка, адже, напевно, саме завдяки їй вона мужньо тримається і не дозволяє собі здатися: