"Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!"

«Діти сміються приблизно сотню разів на день. дорослі лише разів п'ятнадцять. На якомусь життєвому гоні ми втрачаємо цей дар».

 («Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!»)

Старість – це щось незрозуміле і далеке. Так думає той, хто самотужки пересувається, здатен бігати, має гострий слух і два-три десятки спокійних років попереду. Та коли тобі 83, старість – це твоя реальність. Сумна, самотня, щедро приправлена ліками від слабоумства.

Хендрік Грун, автор щоденника:

• 83-літній мешканець будинку для пристарілих;
• одружений (дружина – хвора, його не пам’ятає);
• бездітний;
• має унікальне почуття гумору;
• не любить говорити і слухати про старечі хвороби;
• вважає, що старість – це не кінець життя, хоча уже й не початок;
• обожнює подорожі, пригоди і швидкість;
• вірний друг;
• веде таємний щоденник.

 

«Минув ще один рік, а старі пеньки мені й досі не подобаються. Човгання за ходунками, непомірна нетерплячість, безкінечні нарікання, чайочок з печивом і скигління. Скільки мені? Мені вісімдесят три». Так розпочинається щоденник Хендріка Груна... Саме тому спершу вам може здатися, що він – агресивно налаштований, підстаркуватий тип, який ненавидить людей. Однак це не так. Хендрік любить людей (переважну більшість), але вважає, що обговорювати болячки – остання справа, якою повинен займатися мешканець пристарілого будинку на схилі літ.

Що пропонує Хендрік? Розважатися, пити смачне вино, порушувати правила, якомога частіше залишати стіни притулку. Варіантів чимало! Головне – не скиглити, не марнувати час і не займатися справами, які тобі не до вподоби. 

Буденне життя, описане на сторінках щоденника Хендріка, сумне і одноманітне. Більшість пенсіонерів читають газети, дивляться телевізор і попивають «чайочок», намагаючись не втрапити у халепу. Їхнє життя, позбавлене сенсу і зведене до примітиву. Збоку вони нагадують дітей, які хочуть уваги і потребують допомоги... «Чому старість саме така», - запитаєте ви? Цього ніхто не знає. І Хендрік також. Але те, що він бачить, йому страшенно не подобається. І тому він іде проти системи – ніяких скиглень, ніяких нарікань на нещасну долю, ніякого постільного режиму без вагомої підстави.

«Старі люди завжди стогнуть і скиглять. Інколи від фізичного напруження чи болю, проте значно частіше за звичкою».

Хендрік як він є

Життя Хендріка нелегке. Чоловік потерпає від старечих болячок, через що часом буває не в гуморі. Одначе він намагається наповнювати своє життя змістом, приміром, ведучи щоденник.  

У Груна небагато друзів, адже він ще той дивак (так вважають жителі притулку). Однак те, що про нього думають інші, його мало хвилює. Врешті, він не обіцяв бути примирливим хлопчиком.

Прочитавши більше ста сторінок щоденника, ви зрозумієте у чому справа. Хендрік – чесний, прямолінійний і неговіркий. А коли такі якості подобалися людям? Поготів безпорадним і старим, які прагнуть уваги і співчуття?

Розуміючи, що сперечатися із немічною більшістю – марна справа, Хендрік разом із друзями створює таємний клуб «Старі, але ще не мертві». Мета її заснування проста – весело проводити залишок життя у хорошій компанії. Адже старість – це щось більше, ніж пігулки, протікання і випадкові переломи кінцівок.

«Інколи я брьохаю під зливою. «І що той старпер чудить?» - підслухав я якось підлітків, котрі просто розмірковували вголос. Мене ці слова потішили, бо їм цього щастя не дано зрозуміти».

Замість висновків

Історія Хендріка Груна – вигадана. Справжній автор книги – Пітер де Смет, 61-річний житель Амстердаму. Чому він написав цю книгу, достеменно невідомо, оскільки автор навідріз відмовляється спілкуватися із пресою. Одначе здогадатися не так уже й складно.

У сучасному світі старі люди – нещасні і непотрібні ані соціальним службам, ані власним дітям. До такого висновку дійшов Хендрік, споглядаючи за стосунками батьків і дітей. Для перших недільна зустріч – свято, для других – вимушений крок.

«…Нинішні діти, схоже, вважають, що перейматися старими людьми – це лише марне гайнування часу, оскільки про них подбають соціальні служби. Чимало дорослих вважають так само».

Хендрік не знає, що таке батьківство, тому йому не так боляче усвідомлювати свою непотрібність. Тим, хто роками виховував власних дітей, а тепер бачить на їхніх обличчя відразу, болить у десятки разів сильніше. Окрема тема – спілкування пенсіонерів із онуками.

«Підлітків старі люди бентежать. Вони загальмовані, вони глушмаки, вони навіть власного комп’ютера не мають, вони недоумки в моді чи музиці, та ще й кожний рветься всучити тобі печиво. Різні світи. Менші діти почуваються значно краще. Вони радісно белькотатимуть і ще не вміють бентежитися. Старі з малечею чудово ладнають».

Щоденник Хендріка Груна – це послання і нагадування.

Послання старим, аби ті не забували, що життя може бути яскравим і у 83. Треба тільки перестати себе жаліти і знайти маленький привід для щастя.

Нагадування усім іншим – старі люди не винні у тому, що вони старі. Колись такими будуть усі. Тож будьте терпимі і не залишайте своїх батьків напризволяще. Ви їм потрібні. Завжди!

«Є люди, які нехтують усім, котре старе, сиве чи повільне».

Фото: JC