Б. Антоненко-Давидович "За ширмою"

Короткі біографічні відомості: Борис Антоненко-Давидович (5 серпня 1899р. – 8 травня 1984) – український письменник та літературний перекладач, дослідник української мови. 5 січня 1935 року (1935-1940 – Сталінські репресії) арештований через «хибний» спосіб мислення [відмовився зросійщувати українські словники]. 10 років відбував покарання у СИБЛАГу, БАМЛАГу, Букачачинському таборі. Вини не визнавав.

Роман «За ширмою» - вперше надрукований у 1961 році.

1974 року Станіслав Рухліцький переклав роман польською мовою («Za parawanem»), завдяки зусиллям Д. Дуба (Нитченка,  літературний критик) книга була перекладена англійською і потрапила до Австралії.

Роман «За ширмою» - це, грубо кажучи, історія про сина-лікаря і його стареньку матір, котра, переїхавши до нього, стала жити за ширмою. Там вона лежала на ліжку, тихенько кашляла, рідко потрапляючи на очі молодій невістці (не хотіла дратувати її своєю старечою немічністю). Примітно, що жінка ніколи не скаржилася сину на погане самопочуття, не розповідала йому про кпини невістки. Вона страшенно пишалася тим, що її Сашко – лікар, якого ще пошукати, і боялася зайвий раз через якісь дрібниці відволікати його від роботи.

Олександр Постоловський – головний герой і лікар за сумісництвом багато працював, він віддавав роботі усі сили та вільний час, не помічаючи, що його «чілющої» допомоги потребувала хвора мати. Часом у ночі він прислухався до її тихого й неспокійного дихання, але чомусь не наважувався зазирнути за ширму й просто поговорити з нею. Трохи згодом він картатиме себе за цю нерішучість і байдужість разом:

 «Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б неприємно й соромно перед завоблздороввідділу, що він прогледів у хворої рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку він бачив щодня, мати, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав! Не помічав — і як лікар, і як син... Як це могло статися?..».

Так, мати занедужала, а помітила це лише старенька собака Жучка, яка хвостиком ходила за знесиленою жінкою.

«Спочатку, коли вона побачила на землі свою кров, їй здалося, що вже – по всьому. І тоді ж ураз промайнула думка: «А як же Сашко? Як буде бідному Сашкові без неї?..» А далі думки переплуталися...

В голові їй макітрилося, перед очима все ще з'являлися й зникали чорні кола, сили покидали її, і старій стало тяжко спиратись на руки. Вона лягла на землю і, витягнувши вперед суху, безсилу руку, поклала на неї голову. Жучка підступила до неї, заклопотано обнюхала її лице, боязко відвертаючи морду від цівки крові, що стікала старій з кутка вуст, і двічі співчутливо лизнула в скроню й чоло. Стара розплющила очі і вдячно усміхнулась собаці. Жучка нерішуче ворухнула хвостом і нетерпляче переступила з ноги на ногу, немов хотіла цим сказати:

- Очунюй! Очунюй же швидше! Тобі не можна вмирати, ти мусиш жити...

- А для чого, Жучко? – прошепотіла стара, журно дивлячись на собаку.— Зажилась-таки я, Жучко, на цьому світі. Всі мої вже – в землі...

- Ні, ні! Ти мусиш жити! – нервово замотала головою Жучка: – Ти будеш жити!».

Після цього випадку жінка прийняла рішення мовчати, щоб нікому не завдавати клопотів своїми болячками, а син не надто приглядався до старенької матері, що вже казати про невістку. А коли Одарка Пилипівна злягла, сину відкрилися очі. Він нарешті побачив, яка вимучила хвороба його завше лагідну й турботливу маму…

Окрема лінія роману – історія Сашка і Ніни Олександрівни (його дружина). Двоє людей живуть під одним дахом, лягають щовечора у спільне ліжко, але не тому, що пристрасно кохають одне одного, а тому, що вже просто звикли до такого існування. Їхня історія – муляж, за яким ховається бездонна порожнеча.

Закінчується книга зціленням Сашка і його пораненої душі:

« – Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо – він безсмертний!».

Літературознавці й письменники про роман "За ширмою"

К. Волинський (український літературознавець і літературний критик):

«Це не дидактичний роман, не роман про «виховання правдою і красою», –  а щось більше, ширше і глибше за всі ці окремо поставлені проблеми. Це синтеза цих проблем. Це, я б сказав, соціяльно-психологічний роман про кровний взаємозв’язок людини і суспільства, людини і нації. Ще в першій добі своєї творчости, зокрема в повісті «Смерть», Антоненко-Давидович виявив себе майстром зображувати в малому велике. В «За ширмою» він дійшов вершини цього мистецтва. У фокусі однієї родини, у стосунках між сином і матір’ю він відтворив складну проблему – внутрішній, підсвідомий навіть, але нерозривний зв’язок людини з народом, з батьківщиною».

Із епістолярної спадщини Софії Караффа-Корбут (українська художниця-графік, проілюструвала близько 60 творів українських авторів, зокрема, «Борислав сміється» І. Франка, «Ясні самоцвіти» Лесі Українки, «Червона троянда» Малика, «Якби моя бабуся встали» Остапа Вишні тощо):

«Їздили ми з Антоненком-Давидовичем на читацьку конференцію («За ширмою») до Переяслава. Дуже цікава була конференція. Дуже гарно люди говорили. Шкода, що Дмитерко [нещадно розкритикував у «замовній» рецензії роман «За ширмою»; журнал «Дніпро»] не міг усього цього почути. Як приїдеш – розповім.

 Між іншим, Самброс надіслав мені листи А[нтоненка]-Д[авидовича]. Це така чудесна річ – читаються як поема (я в Переяславі дещо зачитував). Коли передрукую, надішлю тобі примірник».

Лист Василя Симоненка до Бориса Антоненка-Давидовича

"Дорогий Борисе Дмитровичу!

Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши півміста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.

Кажуть, що найсильніше перше враження. Але то, мабуть, правдиве тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. «За ширмою» я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишилися чомусь поза увагою. Можливо, це сталося тому, що в журнальному варіанті не було останнього розділу. Прекрасного розділу!

Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої і естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені і багатьом-багатьом читачам. З синівською шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя.

Щиро Ваш Василь Симоненко".